Мокре волосся прилипло до скронь дівчинки. Вона не відчиняла двері ширше й дивилася так, ніби заздалегідь чекала обману.
— Хто ви?
Андрій присів, щоб їхні очі були на одному рівні.
— Мене звати Андрій. Я був чоловіком вашої мами Оксани.
Із глибини кімнати відразу долинув різкий голос:
— Неправда. Мама ніколи про тебе не розповідала.
Двері прочинилися ще трохи. Перед Дариною стала Мар’яна — та сама кучерява дівчинка з цвинтаря. У її серйозному погляді було надто багато недовіри для восьмирічної дитини.
— Ми більше нікому не віримо, — сказала вона.
— Я не стану забирати вас силоміць, — відповів Андрій. — Я прийшов поговорити про Оксану й повернути те, що ви загубили біля її могили.
Він дістав хустинку з блакитною вишивкою. Дарина впізнала її, обережно взяла обома руками й притисла до грудей. Сльози покотилися по брудних щоках.
— Мама казала, що, коли ми зовсім загубимося, по нас прийде людина з добрим серцем, — прошепотіла вона.
У Андрія перехопило горло.
— Не знаю, чи був я такою людиною раніше. Але постараюся нею стати. Я не заміню вам маму, зате можу виконати її обіцянку. У вас буде дім, а в саду ростуть білі лілії, які вона любила.
Мар’яна довго вдивлялася в його обличчя. Потім її напружені плечі трохи опустилися.
— Ми підемо з тобою, якщо ти справді покажеш нам її квіти.
— Покажу, — пообіцяв Андрій і вперше за три роки відчув, що здатен усміхнутися.
Вони вийшли втрьох. Перед від’їздом Андрій повідомив Олесі, що знайшов дівчаток, і погодив їхнє тимчасове перебування у своєму домі. На дверях залишилася вицвіла цифра вісім, а протяг ворушив прикріплений до стіни малюнок жінки й двох дітей. Унизу дитячою рукою були виведені слова: «Мамина сім’я»…
