Наступного ранку Павло з’явився без двадцяти десята. За скляними дверима приймального відділення Микола побачив чорне пальто, темний шарф і сіре обличчя з ретельно зібраним виразом скорботи. У руці Павло тримав шкіряну теку. Вочевидь, заздалегідь склав туди все, що могло знадобитися для свідоцтва, страхової виплати й подальшого оформлення.
— Колю… — Павло ступив назустріч і обійняв його.
Від новоспеченого вдівця пахло свіжими дорогими парфумами. Микола не відповів на обійми і, дивлячись понад плече Павла на ліфт, подумки відрахував три секунди. Потім Павло відсторонився, й далі тримаючи друга за плечі.
— Ти був біля неї? Наташа не мучилася?
— Ні, не мучилася. Ходімо нагору, треба оформити кілька паперів.
— Нагору? Я думав, треба спускатися в інше відділення.
— Спершу сюди. Такий порядок.
Вони піднялися на четвертий поверх і рушили довгим коридором. Павло розповідав, що не склепив очей, уже повідомив про те, що сталося, далекій родичці з іншого міста і думає призначити похорон на четвер. Він просив Миколу обов’язково прийти, бо ближчого за нього в родини нікого не лишилося.
Микола йшов на пів кроку попереду й зрідка відповідав, не змінюючи ні темпу, ні голосу. Вісімдесят чотири плитки тяглися до потрібних дверей. Біля четвертого боксу він приклав картку до замка.
— Нам сюди.
Електронний механізм клацнув. Микола відчинив двері й відступив убік, дозволяючи Павлові ступити першим крок…
