Павло переступив поріг і завмер, ніби перед ним раптом виросла невидима стіна. На ліжку напівсиділа жива Наталія. За її плечем монітор відраховував сімдесят вісім ударів, у руці лишався катетер. Вона мовчки дивилася на чоловіка, і в її обличчі не було ні переляку, ні тріумфу — лише спокій людини, яка вже пережила найстрашніше.
Праворуч від ліжка стояла Ірина Кравченко. Біля вікна перебував другий слідчий, що лишив увімкнений диктофон на підвіконні. Тарас, запрошений як свідок, тримався біля стіни й старанно дивився в підлогу.
— Павле Сергійовичу Дорошенку? — офіційно запитала Ірина.
Шкіряна тека вислизнула з пальців Павла й гучно вдарилася об плитку. Він не нахилився по неї. На його обличчі один по одному зникали всі заздалегідь підготовлені почуття. Спершу пропала скорботна складка біля губ, потім опустилися кутики рота. Очі звузилися й забігали між Наталією, слідчими, вікном і виходом, який Микола затулив плечем.
— Наташо… Ти… тобі вже краще? Слава богу. Мені ж повідомили…
— Тобі повідомили саме те, що ти хотів почути, — промовила вона слабким голосом.
У замкненій палаті її шепіт пролунав виразніше за сигнали монітора.
— Я нічого не розумію. Що це за люди? Колю, що ви влаштували? Сталася помилка!
— Згадай дексапроліновий пластир, Пашо, — відповів Микола від дверей. — Номер партії вже встановлено. Упаковка два місяці тому надійшла в одну з твоїх аптек. Було десять штук, а під час нічної перевірки на складі виявили дев’ять.
Павло відступив і спиною наштовхнувся на Миколу, після чого різко відсахнувся.
— Який ще пластир? Вона сама постійно купує всякі засоби. Я завжди просив її читати склад!
Він подивився на дружину, квапливо й майже благально.
— Наташо, скажи їм. Ти ж пам’ятаєш, я попереджав тебе.
— Ти поцілував наліпку, — озвалася вона. — І велів мені берегти серце.
У цю мить Ірина розкрила свою службову теку й дістала перший документ…
