— Поліс оформлено чотирнадцятого числа, — сказала слідча. — Застрахована Наталія Дмитрівна Дорошенко, отримувач великої виплати — її чоловік Павло Сергійович. Підпис ваш?
— Звичайне фінансове планування. Зараз багато хто страхується, це нічого не доводить.
— Є також свідчення Лідії Степанівни Бойко, провізора вашої мережі. Десять днів тому ви особисто забрали зі складу одну упаковку дексапроліну, нічого не оформивши. Співробітниці сказали, що препарат потрібен вам і документи ви принесете пізніше.
Павло замовк. Тепер у палаті чулося його часте неглибоке дихання. Він довго дивився на дружину, і паніка поступово поступалася місцем холодному, майже розважливому виразу, ніби навіть зараз він намагався перерахувати варіанти й знайти єдиний рятівний.
Наталія витримала цей погляд і не відвернулася.
— Тридцять років, — хрипко заговорив Павло. — Я тридцять років усе робив для тебе. Дім, гроші, усе моє життя — тобі. А ти… ви обоє…
Він перевів очі на Миколу, і губи скривилися.
— Ви завжди були в мене за спиною, ще зі школи. Думаєш, я не помічав, як ти дивився на неї? Я все бачив. Просто я виявився першим, розумієш? Я встиг, а ти лишився ні з чим.
— Павле Сергійовичу, ви затримані за підозрою в замаху на вбивство, — перебила Ірина. — Вам роз’яснять ваші права.
Але він уже не слухав. Микола раніше за інших помітив, як сіріє його обличчя. Ліва рука дивним рухом потяглася до грудей, коліна почали підгинатися. Павло притулився спиною до кахлю й повільно сповз униз. Тека слідчої ще лишалася відкритою, коли Микола вже опустився поруч, зірвав шарф і розстебнув комір сорочки. Ґудзики від різкого руху посипалися на підлогу.
— Тарасе, каталку! Терміново кардіологічну бригаду й дефібрилятор у четвертий бокс!
Павло дивився знизу каламутними очима. Губи ледь ворушилися, і Миколі довелося схилитися майже до самого його обличчя.
— Не рятуй, — видихнув той. — Не хочу до в’язниці…
