Марта пройшла до вітальні й відчинила вікно. Свіже вечірнє повітря вдерлося в кімнату, змішавшись із залишками кавового запаху. Знизу долинав уже не просто шум, а ціла дворовa симфонія роздратування.
Фури перекрили виїзд, і водії майже одразу зірвалися на безперервні сигнали, що злилися в злий виття. Кілька чоловіків вийшли з машин і вимагали прибрати кузови з дороги. Вантажники тим часом вивантажували речі просто на тротуар і в брудні калюжі.
Галина Степанівна стояла посеред цього хаосу, притискаючи до себе велику картонну коробку. Із неї стирчав кущ штучної герані. Свекруха крутила головою, командувала, обурювалася, але ще не розуміла головного.
На асфальт уже витягли частини того самого дубового гарнітура. Важкі різьблені дошки громіздилися одна на одній, схожі на уламки старого корабля після шторму. Дві тумбочки стояли небезпечно близько до калюжі, і один із вантажників байдуже обійшов їх, навіть не намагаючись переставити.
Із під’їзду вискочив Богдан. На ньому висіли три баули, куртки він абияк намотав на шию й плечі. Вигляд у нього був жалюгідний, розпатланий, зовсім не схожий на переможця, який десять хвилин тому бадьоро насвистував біля дверей.
Галина Степанівна побачила сина з речами й упустила коробку. Штучна герань вивалилася боком, а щось усередині глухо дзенькнуло об асфальт. Свекруха схопила Богдана за рукав, закричала, тицяючи пальцем то на під’їзд, то на вікна Мартової квартири. Богдан відповідав так само люто, розмахував руками, потім кинув баули біля фури й з досади вдарив ногою по колесу.
До нього одразу підійшов старший вантажник, кремезний чоловік у кепці. Він простягнув накладну й виразно потер великий палець об вказівний. Його не цікавили ні сімейні обставини, ні обіцянки, ні раптово зачинені двері. Робота мала бути оплачена.
Богдан поплескав себе по кишенях, вивернув одну, потім другу й безпорадно розвів руками. Галина Степанівна полізла у свою бездонну сумку, довго порпалася, дістала гаманець і завмерла з таким обличчям, ніби всередині знайшла не гроші, а записку від останньої втікачки-монети.
Вантажник насупився й махнув хлопцям. Ті відразу припинили вивантаження, грюкнули стулками кузова й повернули засуви. Кілька деталей гарнітура так і залишилися на краю кузова, ніби теж не вирішили, куди їм тепер подітися.
Богдан намагався щось пояснювати, але його вже майже не слухали. Сусіди, чиї машини виявилися заблокованими, зсувалися навколо нього й Галини Степанівни щільним роздратованим кільцем. Хтось знімав те, що відбувається, на телефон, хтось телефонував, хтось вимагав негайно звільнити проїзд.
Галина Степанівна опустилася просто на нижню частину свого дорогоцінного гарнітура, що стояла на брудному асфальті. Вона обхопила голову руками й повільно гойдалася, схожа на велику нещасну птицю.
Її розрахунок на безкоштовні міські метри розбився не об скандал і не об випадковість, а об просту перевірку у відкритій базі. Богдан метався поруч, спотикався об вудку, що випала з баула, зачіпав ногою пластикову банку з протеїном і все озирався на вікна, ніби сподівався, що Марта передумає.
Але Марта не передумувала. Дивилася згори вниз на дві фури, старі меблі, розгублену свекруху, колишню впевненість чоловіка, що валялася тепер серед баулів і коробок. У дворі пахло мокрим асфальтом і близькою грозою.
Вона зачинила вікно, відсікаючи сигнали й крики, пройшла на кухню, увімкнула чайник і дістала улюблену кружку. Квартира знову ставала її фортецею: тихою, чистою, захищеною. Завтра вранці вона подасть заяву на розлучення. А зараз вода вже шуміла, наповнюючи кухню рівним, мирним звуком.
Марта притулилася до стільниці й вільно вдихнула. Життя поверталося на місце швидше, ніж вона очікувала.
