Там були прострочені банківські кредити на великі суми. Нижче тягнулися позики, взяті, судячи з дат, одна за одною, ніби старі борги закривалися новими. Окремо висіли податки, штрафи й пені, що розрослися до непристойного розміру. Складалося враження, що останні роки Галина Степанівна жила всередині фінансової вирви й замість того, щоб вибратися, лише глибше в неї провалювалася.
Унизу списку Марта побачила свіжий запис. Сума змусила її випростатися на стільці. Три мільйони двісті тисяч. Справу про стягнення було відкрито зовсім недавно.
Усе склалося одразу, з такою ясністю, що в Марти задзвеніло у вухах. Будинок продали не заради їхньої сім’ї й не заради чесної купівлі половини квартири. Гроші від продажу, щойно з’явившись на рахунку, пішли на погашення частини величезної заборгованості. Жодного переказу Марті не існувало. Його не затримував банк, його не утримували комісії, його не треба було «почекати тиждень». Платити їм було нічим.
Зате план виявився до смішного простим. Спочатку натиснути на жалість: мама на вузлах, покупці забрали ключі, рідна сім’я має довіряти. Потім змусити Марту оформити половину квартири на Богдана. Після цього розвести руками й сказати, що гроші, на жаль, зависли, пропали, пішли на непередбачені витрати або ще кудись зникли. А далі — Галина Степанівна з дубовим гарнітуром у великій спальні, Богдан із правом власника і Марта, яка у своїй же квартирі муситиме просити дозволу на тишу.
Вона закрила ноутбук, підвелася й повільно потягнулася. М’язи спини, до того стиснуті в тугий вузол, почали відпускати. Усередині не було істерики, не було бажання телефонувати Богдану й кричати. Навпаки, прийшла рідкісна холодна зібраність.
Марта оглянула вітальню. Фікус на підвіконні стояв нерухомо, немов мовчазний свідок сімейного шахрайства.
— Отже, до переїзду, — сказала вона тихо, звертаючись радше до самої себе, ніж до рослини. — Ну що ж. Підготуємося…
