Діти вловили авантюрний дух затії й узялися до справи із задоволенням. Поки двійнята пакували банки, Артем швидко наповнював сумку. Оксана зібрала решту, що свекруха встигла викласти. За 15 хвилин біля воріт зупинився тонований фургон; із нього вибралися двоє кремезних працівників у комбінезонах.
— Добрий день, господине. Показуйте, що вивозити.
Оксана широким жестом, ніби показуючи глядачам реквізит фокуса, обвела шафу, коробки й чоловікову сумку.
— Ось цю чудову стінку і все поруч із нею. Адресу я надіслала. Перший поверх, занесіть у квартиру. Родичі відчинять, вони якраз мають приїхати.
Вантажники швидко впоралися. Шафа зі скрипом проїхала через передпокій, залишивши пилюжний прямокутник і Жужину калюжу; її Оксана одразу витерла. Дочекавшись, поки фургон зникне за поворотом, вона принесла з комори новий набір інструментів. Вхідний замок трохи барахлив, і змінна серцевина вже три місяці лежала на полиці. Кращої нагоди взятися за неї годі було й вигадати.
Артем світив ліхтариком, поки мати орудувала викруткою: викрутила старі болти, встановила новий механізм. Після клацання двері надійно замкнулися. Старими ключами їх тепер було не відчинити. Дітям Оксана дозволила мультики й морозиво, собі приготувала свіжу каву й влаштувалася в плетеному кріслі на терасі, під теплим сонцем. Барсик видерся на коліна й замуркотів так ґрунтовно, що цілком заміняв потужний вібромасажер.
Невдовзі до паркану підійшов Віктор із двома фірмовими коробками еклерів. Вільною рукою він шукав ключі. Але хвіртку Оксана теж замкнула — на внутрішній засув. Чоловік смикнув ручку, потім натиснув дзвінок. Оксана неспішно підвелася й підійшла до кованої огорожі, залишивши між собою та Віктором близько метра й міцний метал.
— Оксано, пусти! Чого зачинилися? — Він усміхався й підводив коробки. — Твої улюблені взяв, із заварним кремом. А двері що, відчиняли? Поки йшов, бачив, якась вантажівка від’їжджала.
Оксана прихилилася до стовпа. Спокій на її обличчі був майже лячним.
— Вітю, мама хоче за містом на пенсії пожити. Хороше бажання.
— Авжеж. Я ж і кажу: природа їй потрібна, — кивнув він, усе ще усміхаючись, хоча вже не зовсім розумів, до чого веде дружина.
Вона примружилася; у голосі побільшало твердості.
— Тільки мій таунхаус тут до чого? З якого дива ти розпоряджаєшся будинком, який я купила, сама відремонтувала й за який плачу податки? І ось що ще, Вікторе… — Вона помовчала. — Як ти збираєшся поселити нас із трьома дітьми на маминих сорока квадратних метрах, серед її мотлоху?
Віктор закотив очі й полегшено засміявся. Отже, жіночий каприз: повпертається й перестане…
