— Оксано, ну навіщо влаштовувати драму? Колись по 15 людей у кімнаті вміщалися, нічого, жили весело й дружно. Про особистий простір ніхто не скиглив. Діти ближчими стануть, ми частіше разом будемо, досить по поверхах розбігатися. Трохи посунемося, не пани. Пусти вже, торт тане! Поїмо, потім речі завантажу.
Він знову потягнув ручку, чекаючи, що тепер дружина оцінить бездоганність його міркувань, зітхне й відчинить. Оксана дивилася довго. Злості в її погляді не було; там застигла впевненість у власній правоті — холодна, як айсберг.
— По 15, кажеш? І тіснота веселощам не заважала?
— Так сім’я ж! Відчиняй, скільки просити.
Оксана відступила й склала руки на грудях.
— Тоді слухай уважно. Поки ти купував солодке, я викликала вантажників. Вони вивезли цю страхітливу поліровану шафу, мамину «стінку». І сумку з твоїми речами на перший час теж…
Усмішка зникала з Вікторового обличчя, поступаючись розгубленості. Коробки в його руці помітно перекосилися.
— Як вивезли? Куди? Ти розігруєш мене, Оксано?
— Ні. — Оксана карбувала слова, мов удари молотка. — Речі вже доставлені туди, де ти тепер поживеш. Ти ж любиш тісноту й дружне комунальне життя. Про 15 людей ми з’ясували: тебе влаштовує. А мамині ключі кур’єр відвіз на вокзал тітці Люді. Вона скоро приїде з іншого міста з трьома невістками, п’ятьма внучатими племінниками й тхором. Я повідомила, що твоя чудова мама безкоштовно надає їм квартиру. Скоро заселяться. От і поживете з мамою вп’ятнадцятьох на тих самих сорока двох квадратах. Хоч із спільної миски їжте, згуртовуйтеся скільки завгодно.
Віктор завмер: очі стали завбільшки з блюдця, рот прочинився. Вимовити нічого не виходило. Тітка Люда, крихітна квартира, п’ятеро дітей; його сумка серед усього цього, а він сам — ззовні замкненого будинку. По обличчю було видно, як розсипається його прекрасний план.
— Ти… з глузду з’їхала! — нарешті видушив він. — Люду пустила?! Мама її ненавидить! Вона ж квартиру рознесе! Навіщо ти це влаштувала? Негайно впусти!
Він копнув хвіртку. Кований метал глухо дзенькнув, ударивши у відповідь по миску кросівка.
— У моєму домі вирішую я. Замок інший, старі ключі марні. Надумаєш ламати паркан — зателефоную в поліцію.
У кишені Віктора надривно задзвонив телефон. Побачивши на екрані «Мама», він тремтячими пальцями прийняв виклик. Піднести слухавку до вуха не встиг: Оксана й так усе почула.
— Вітю! Твоя дружина де?! Ніяких саджанців тут нема! Сестра дзвонить, каже, в мою квартиру їдуть! Що коїться?!
