— Оксано, нечесно це. Навіщо так жорстко? — Віктор опустив телефон, із якого далі лунали материні зойки. Тепер він дивився перелякано, без колишніх ілюзій. — Я думав, усім легше стане. Замучили затори. Але там же кошмар почнеться, Людка маму зжере! Впусти додому. Ще й еклери перевернулися, увесь крем витік…
Оксана підійшла впритул до хвіртки. Дивилася суворо, вже без глухої люті, як на учня, якому належало засвоїти урок.
— Послухай, утомлений водію. Повернутися додому ти зможеш. Я дітей без батька залишати не збираюся. І тебе люблю, дурня. Тільки сьогодні не пущу. У машині, на задньому сидінні, ще одна сумка, теж на тиждень. Сідай і мчи рятувати маму. Розбирайся з тим, що ви вдвох улаштували в мене за спиною. Поживеш тиждень уп’ятьох із тіткою Людою й тхором. Згадаєш, як пахнуть метро й естакада під вікнами, і вирішиш, чи варто віддавати наш дім заради маминих маніпуляцій.
Віктор ковтнув. Подивився на наглухо зачинені двері таунхауса, потім на телефон: мати вже благала про пощаду.
— А якщо впораюся за три дні? Люду відправлю потягом, мамі поясню, що огірки на нашому газоні рости не будуть?
— Впораєшся — за три дні приходь, — кутик Оксаниної губи ледь здригнувся. — Але новий ключ отримаєш, коли переконаєш маму: розпоряджатися моїм домом їй не можна. І цими вихідними газон косиш сам, вручну.
— Домовилися, — видихнув Віктор.
До машини він кинувся так, ніби за спиною вже клацали зубами вовки, що наздоганяли. Жужа весело гавкнула навздогін. На підвіконні Барсик вдоволено примружив жовті очі й перевалився на інший бік. Оксана пішла варити свіжу каву й насолоджуватися тишею. Перевиховання — справа не швидка. Оксана вважала, що воно того варте.
