Господарі намагалися якомога довше вигулювати улюбленця, але міський ритм диктував свої правила. Часто в дорослих не лишалося часу й сил, щоб погратися з псом. Через це Везунчик обожнював риболовлю.
Коли Коля починав діставати вудки, пес заливався щасливим гавкотом. Він крутився під ногами, облизував руки й ноги господаря, подавав зубами потрібні коробочки й пакетики. Везунчик знав, що наступну добу проведе надворі, і був від цього в цілковитому захваті.
Господар завжди їздив із ночівлею — то сам, то з друзями, — але незмінно брав із собою улюбленця. Великий і сильний Везунчик охоче подавав на перше прохання будь-яке рибальське спорядження й міг розрізняти за назвою кілька господаревих вудок. Пес радісно носився берегом річки чи озера, майже не зупиняючись.
І лише одне затьмарювало Везунчика. Це вода. Попри всю свою любов до риболовлі, собака ніколи не підходив близько до водної гладі.
Травма дитинства переросла в цілу фобію. Везунчик любив купатися в душі, міг застрибнути в підготовлену для господині ванну й не оминав жодної калюжі. Але щойно бачив річку, озеро чи ставок, одразу ховався за Колю.
Людина спершу з розумінням поставилася до фобії улюбленця. Довгий час чоловік оберігав цуценя від зустрічі з найбільшим страхом. Навіть кілька разів не брав тварину з собою.
Але залишений удома Везунчик влаштовував такий концерт із гучним гавкотом і виттям, що Микола швидко відмовився від ідеї щадити дитячу психіку. Що старшим ставав пес, то дивнішим виглядала його нелюбов до води. Друзі, знайомі, ветеринари й фахівці з інтернету в один голос твердили, що з цією фобією треба активно боротися.
Усі навперебій запевняли, що собаці треба лише раз опинитися у воді — і від страху не лишиться й сліду. Інстинкт візьме гору, тварина сама попливе, а потім доведеться силоміць виганяти її з річки. Коля вирішив дослухатися до порад, але просто кинути Везунчика у воду в нього рука не підіймалася.
Та й улюбленець підріс і погладшав, тож підняти його стало проблемою. Тоді господар обрав м’якші способи. Чоловік бризкав у допитливу морду пса водою з річки, підкликав ближче, умовляв намочити лапи, але все було марно.
Везунчик нізащо не погоджувався підійти близько до водойми. Один із друзів запропонував інсценувати утоплення. Він сказав, що собаки завжди кидаються рятувати свого господаря.
Колі була неприємна сама думка про обман, тому він відмовився. Пес завжди сліпо довіряв своїй людині, і було б нечесно так із ним чинити. Але одного разу, коли жодні хитрощі не допомагали, Коля згадав пораду друга.
Був розпал літа. Чоловік під зацікавленим поглядом улюбленця роздягнувся й поплив до протилежного берега. Коли він дістався середини водойми, позаду почувся жалібний скімліж.
Коля обернувся й побачив сумну картину. Везунчик сидів на березі, так само не наближаючись до води. На його морді застиг вираз безвиході, голова поникла.
Пес скімлив і гірко плакав, раз у раз зриваючись на виття. Серце чоловіка не витримало такого знущання з тварини. Він вирішив не доводити експеримент до кінця й поплив назад.
Щойно людина вийшла на берег, її атакував радісний улюбленець. Везунчик підстрибував, облизував господаря й так завзято крутив хвостом, що дивно було, як той іще не відвалився. На цьому Коля вирішив завершити свої спроби. Ну не плаває його пес у річках і озерах…
