Решта вечора минула каламутно, ніби крізь брудне скло. Сусіди намагалися говорити про просте: про м’ясо, погоду, городи, справи. Хтось нарочито голосно сміявся, хтось, навпаки, став майже мовчазним. Усі розуміли, що стали свідками не просто незручного епізоду. Чужа таємниця, поки вона виглядає смішною, легко збирає глядачів. Але коли за нею проступає біль, людям стає незручно затримувати погляд.
Олена повернулася додому пізніше. Я не питав, де вона була після того, як ми пішли від лазні. Вона пройшла нагору й зачинилася в спальні. Мирон зник майже одразу, не сказавши більше нічого. Я сидів у вітальні біля каміна. Вогонь потріскував, стіни наповнювалися теплим світлом, але мені здавалося, що дім промерз наскрізь. Усе звичне рухнуло без гуркоту — просто всередині клацнуло, і колишнє життя відділилося від мене, як річ, яку вже не можна повернути на місце.
Уранці розмова стала неминучою. Олена спустилася бліда, з опухлими очима. Вона спробувала зайнятися сніданком, але руки слухалися погано: чашка дзенькнула об блюдце, ложка впала надто голосно, вона здригнулася й усе одно не подивилася на мене.
Я сів за стіл.
— Олено, досить мовчати. Нам треба поговорити.
Вона застигла біля стільниці спиною до мене. По плечах було видно, що цих слів вона чекала й боялася.
— Дмитре, я… — почала вона, але голос одразу зірвався. — Я не знаю, що сказати.
— Скажи правду. Тільки без того, що я неправильно зрозумів. Я бачив достатньо. І не тільки я.
Олена повільно повернулася. Сльози вже котилися по обличчю, хоча розмова тільки починалася.
— Я заплуталася, — прошепотіла вона. — Спочатку були просто розмови. Потім… я сама не зрозуміла, як усе зайшло так далеко.
— Заплуталася? — повторив я. — У дорозі до громадської лазні? У тому, хто твій чоловік? У тому, де закінчується нудьга й починається зрада?
Вона заплющила очі, ніби мої слова завдавали фізичного болю.
— Не говори так.
— А як мені говорити? М’якше, щоб тобі було легше слухати? Я бачив, що ти змінюєшся. Відчував, що між нами стає порожньо. Але замість розмови ти вибрала його.
Вона сіла навпроти, витираючи щоки долонями. Кілька секунд ми мовчали. На кухні було чути тільки годинник і її нерівне дихання.
— Мені здавалося, що я зникаю, — сказала вона нарешті. — Щодня одне й те саме. Дім, тиша, звичні розмови, твоє мовчання, моє мовчання. Я хотіла знову відчути себе живою. Я не виправдовуюся, Дмитре. Я знаю, що винна. Просто… я не хотіла, щоб усе закінчилося так.
Я слухав і бачив перед собою жінку, з якою прожив майже все доросле життя, але її голос звучав чужим. Можливо, їй справді було самотньо. Можливо, ми обоє надто довго мовчали про те, що між нами висохло. Я навіть на секунду спіймав себе на думці, що частина її слів могла бути правдою, але ця правда вже не рятувала від зробленого. Бо між втомою в шлюбі й брехнею є відстань. Вона пройшла її сама, крок за кроком, кожної п’ятниці…
