Я ступив ближче і, сам дивуючись рівності свого голосу, сказав:
— Ну що, Олено, Мироне, підете до столу? М’ясо майже готове.
Мирон ковтнув і відвів очі. Олена відкрила рот, але слова ніби застрягли. На її обличчі миготіли спроби вибрати роль: обурена невинність, сльози, втеча, пояснення, образа. Жодна не підходила. Перед сусідами, переді мною і перед власною брехнею вона раптом опинилася без звичного захисту.
— Дмитре, — нарешті видихнула вона, — ти все не так зрозумів.
Я всміхнувся, але сміху в цій усмішці не було.
— Тоді поясни. Тільки так, щоб зрозуміли всі. Як сталося, що ти по п’ятницях ходила до подруг, а опинилася в лазні у Мирона?
Мирон сіпнувся, ніби хотів зробити крок назад, але відступати було нікуди. Леся не втрималася:
— Мироне, у тебе тепер лазня за записом? Чи тільки для обраних?
Із натовпу додали:
— Оце майстер. І паркан полагодить, і чужу жінку попарить.
Мирон зблід навіть крізь банну червоність. Він подивився на мене й тут же відвів погляд.
— Дмитре, послухай… Це непорозуміння. Олена просто зайшла. Ми не… я б ніколи…
— Не треба, — обірвав я. — Не продовжуй. Випадково можна звернути не туди один раз. А коли людина тижнями ходить у чужу лазню й повертається додому з готовою брехнею, це вже не випадковість. Це вибір.
Він замовк. Олена опустила голову. Сусіди теж стали тихішими. Здається, до них нарешті дійшло, що перед ними вже не смішна сценка й не привід для кількох колючих фраз, а чужа сім’я, яка розвалюється просто на очах. Тільки зупинити це було неможливо. Правда вже стояла у дворі — мокра, червона, присоромлена, позбавлена будь-якого пристойного прикриття.
Я повернувся до Олени.
— Це й були твої п’ятничні розмови? Подруги? Вино? Час непомітно пролетів?
Вона закрила рот долонею. В очах стояли сльози, але я вже не міг зрозуміти, чого в них більше — каяття чи страху перед тим, що брехня перестала працювати. Переді мною промайнули тридцять років: діти, спільна кухня, свята, ремонти, втомлені вечори, звичні турботи. Усе це не зникло, але раптом стало хитким, ніби з-під нього вийняли опору.
— Ми живемо поруч, вітаємося, допомагаємо одне одному, — сказав я тихіше. — Думаємо, що знаємо, хто за якою хвірткою. А виявляється, за найзнайомішим парканом може ховатися те, що потім ламає життя.
Ніхто не відповів. Я махнув рукою сусідам.
— Ходімо. М’ясо охолоне. А їм нехай повітря допоможе прийти до тями.
Я розвернувся й пішов назад. Хтось рушив за мною одразу, хтось ще затримався біля лазні, кидаючи на Олену й Мирона останні погляди. Вони залишилися стояти біля дверей, розгублені, знесилені, виставлені перед усіма такими, якими самі себе зробили. Я думав, що відчую перемогу. Але всередині була лише порожнеча. Я домігся свого, а цілим від цього нічого не стало…
