Вона хапалася то за руку Романа, то за Віктора. Їй теж запропонували проїхати й дати пояснення.
Посеред світлиці лишився Віктор, усе в тій самій новій сорочці, приготованій для нового життя. Жалюгідний, розгублений, він нагадував хлопчиська, спійманого на крадіжці. Бурмотів виправдання, потягнувся до дружини, але Марина відступила, не дозволивши доторкнутися. Руки в нього опустилися.
Забрали й його — як співучасника. Підробка, спроба шахрайства, винесені документи, змова: розбиратися належало з усім.
— З’ясуємо, хто тут заправляв, кого пішаком рухали, — сказав Роман. — Тільки невинними звідси ніхто не вийде.
Коли стихли мотори, влягся пил і подвір’я спорожніло, Марина вийшла на ґанок. Уже зовсім стемніло. Над Березівкою піднімався місяць, у повітрі змішалися запахи річки й скошеної трави. Із хліва долинало мукання: за бідою корів так і не подоїли. Марина витерла обличчя й попрямувала до них. Тварини ні в чому не винні, життя тривало, а звична робота допомагала душі краще за розмови.
Біля хвіртки темніла постать у квітчастій шалі. Таїсія не заходила на подвір’я, тільки стежила за господинею спокійними чорними очима, ніби перевіряла, чи минула небезпека. Марина підійшла. Якийсь час вони стояли мовчки.
— Ти нас урятувала, — заговорила нарешті Марина. — Мене й доньку. Без тебе я прийшла б увечері й розписалася всюди, де сказали. Йому б повірила. Я ж завжди вірила.
Таїсія похитала головою; тихенько дзенькнули сережки.
— Себе ти сама рятувала. Я шепнула, а далі ти пішла. Страшно було, але пішла, не сховалася, стала. — Вона помовчала. — Навесні я казала тобі: добро зарахується. Ось воно й повернулося. Моїх дітей усі проганяли, ти нагодувала. Твою біду всі пропустили, я помітила. Так по світу й ходить: добро за добро.
— Але як ти помітила? Звідки дізналася? — пошепки спитала Марина.
Усмішка в Таїсії вийшла не лукава — сумна, мудра.
— З відкритими очима жити треба, красуне. Ото й уся ворожба. Торгувала я в райцентрі, бачу: чоловік твій із двома міськими сидить. У руках синя тека. Її ще навесні біля твоїх воріт бачила, ти тоді води мені винесла. От і подумала: навіщо господарські документи по чужих руках пішли? А потім вони квитки брали. Усього два, і жінка біля нього чужа. Зіставила я одне з другим. Не карти тут потрібні, а очі й серце.
Простягнувши руку через хвіртку, вона торкнулася Марини теплими сухими пальцями.
— Побачать циганку — вже чаклунка, відьма. А нема в мене чаклунства. Ви зрячі, та сліпі: проходите повз, а я бачу. Ото й уся моя сила.
Марина обхопила її долоню обома руками й розплакалася. За весь страшний день це були перші справжні сльози — тихі, полегшливі.
— Ходімо в хату. Залишайся ночувати, посидимо за чаєм. Дітям твоїм дам і сиру, і хліба, і молока. Не милостиню — як своїм.
Таїсія довго дивилася на неї, потім відмовилася, хитнувши головою.
— Сьогодні не можу, табір чекає. Ще загляну, красуне. Ти добре зернятко, добре дерево з тебе виросте. Доньку рости, бабусю пам’ятай. Чую, вона й звідти за тобою приглядає.
Запахнувши шаль, Таїсія ступила в темряву.
— Прощавай. Дякую, що людину в мені розгледіла. Таке ніяким золотом не оплатиш.
Вона пішла, ніби розчинилася в місячній ночі, наче й не було її тут. Марина довго стояла біля хвіртки, дивилася вслід. Біль нікуди не подівся, але серед нього вперше за довгий час посвітліло на душі.
Перейшовши за середину, літо тяглося до серпня. Життя знову йшло своєю чергою — вже без Віктора, без страху й без глухої тріщини в самому серці дому.
Розслідування набирало хід. Євген, якого Роман намагався спіймати третій рік, цього разу попався міцно. Щойно рознеслася звістка про затримання чорного рієлтора, почали приходити колишні потерпілі. З’явився старий з іншого села: його споїли, залякали й виманили дім майже задарма. Прийшла й вдова, яку таким самим способом вигнали разом з онуками.
Пізніше Роман попросив Марину прийти, щоб дати свідчення. Там, у коридорі в слідчого, вона й зустрілася з тією вдовою. Жінки заговорили. Перед Мариною була немолода, тиха жінка з погаслим поглядом, яку разом з онуками виставили з власного дому. Тепер вона розповідала, як до цього дійшло: співмешканець зазіхнув на обіцяне й за її спиною продав житло. Залишившись з онуками на вулиці, вона поневірялася по чужих кутках. Звернутися по допомогу їй заважав сором; до того ж вона не вірила, що знайдеться хтось, здатний зупинити цих людей. Так і жила після втрати дому, не наважуючись поскаржитися на тих, хто його відібрав. Марина слухала розповідь жінки, з якою її звело слідство у справі Євгена…
