За ним тягнувся каламутний слід по різних районах. Пів області об’їздив, скуповуючи за безцінь будинки в спитих, самотніх, довірливих. Потім одним погрожував, іншим заважав судитися, затягуючи справу, з третіми розплачувався копійками. Сам щоразу виходив сухим із води.
Євген не кидався на здобич одразу. Він вистежував її, як мисливець дичину: приїздив нібито у справах, влаштовувався в пивній чи чайній, слухав. За кухлем чоловіки самі розповідали, у кого добротний дім, у кого дружина багатіє, де в сім’ї негаразди. Він запам’ятовував і прикидав.
Схема була відпрацьована роками. Спершу ласа ділянка — краще біля лісу, річки, води, щоб потім утридорога віддати під котеджі чи базу відпочинку. При ній потрібна була слабка людина: чоловік-п’яниця, співмешканець, зять, любитель легкої наживи. Далі йшли частування, обіцяна частка, фальшиві папери, підставний або слухняний нотаріус. Обдурена або залякана господиня втрачала дім за пів ціни, різницю Євген забирав собі.
Розуму й навіть своєрідного таланту йому вистачало, тільки служили вони злу. Він знаходив слабку жилку й натискав: п’яниці обіцяв дармову випивку, заздрісникові — життя багатше за сусідське, скривдженому — помсту тим, хто його принижував. Невдоволеному й обтяженому сім’єю Вікторові потрібні були гроші й свобода. Євген рідко помилявся. Сам собі повторював: «Людину продати простіше, ніж дім. Треба лише ціну підібрати».
Кам’янську сироварню він примітив давно. Міцний дім біля самої Березівки, простора ділянка, гарний краєвид — забудовник добре заплатить. Розвідав про молоду господиню, про спадок і про чоловіка, якому все не до вподоби. У пивній райцентру підійшов до Віктора нібито випадково. Заговорили, випили; за однією чаркою пішла друга.
— Ти в неї в прислугах, чи що? — співчував Євген. — Вона господиня, а тобі нічого. Продамо, поділимо порівну. Поїдеш у місто, поживеш по-людськи, з молодою, веселою.
Дарину він теж підставив — для надійності. Віктор клюнув на гачок. Навіть надто легко.
У тридцять років йому хотілося легкого життя й грошей без праці. Набридли сир, молоко, корови, вічно зайнята дружина. Про те, що дім належить Марині, Іра — його донька, а разом прожито сім років, він уже не думав.
— Оформимо чисто, комар носа не підточить, — нашіптував Євген. — Ти тільки папери забери, а ввечері дружину посади підписувати. Скажеш, субсидію дають, довідка потрібна, що завгодно. Підпише не дивлячись. Баби в документах нічого не тямлять.
Тепер Євген відпив пива й спитав:
— Ну, документи з тобою?
Віктор поплескав по сумці й кивнув.
— Усе приніс. Витяг, свідоцтво, зобов’язання це дурне, свідоцтво дівчини. Що велів, те й узяв.
— От і молодець. — Євген недобре всміхнувся. — Увечері нотаріус буде. Стара своя в дошку.
Він брехав. Від учорашнього дня думка про Галину Андріївну сиділа скалкою: аж надто спокійно трималася, аж надто легко погодилася. Але відступати було пізно.
— Дружину посадиш за стіл, поясниш: на пільгу подаємо, потрібна згода на субсидію. Вона підпише. А потім вечірнім автобусом у місто. Там отримаєш гроші, як домовлялися. Що далі з домом — моя турбота.
Дарина загасила сигарету.
— А донька його куди дінеться? — ліниво спитала вона.
Віктор відвів погляд.
— З матір’ю буде. Мариша міцна, не пропаде. Виживе.
— Де виживе? — всміхнулася Дарина. — На вулиці? Дім же ти продаєш.
— Замовкни, — буркнув він.
У голосі майнуло щось, схоже чи то на сором, чи то на злість. Віктор відігнав це. Від легких грошей надто солодко пахло, надто принадним уявлялося міське життя.
Зі столу він забрав дві синюваті папірці — автобусні квитки — і сховав до кишені сорочки. Собі й Дарині. Місця для доньки в цих квитках не було.
Про два квитки знала ще й Таїсія — Вікторові це й на думку не спадало. Стара циганка торгувала дріб’язком у затінку біля автостанції й, як усе життя, спостерігала за перехожими. Із кафе їй запам’яталися троє: Віктор, двоє міських і синя тека, яку він діставав. Цю теку вона вже бачила навесні біля Марининих воріт, коли господиня виносила їй воду.
Обличчя, тека, два квитки, неспокій молодого дурня — все складалося в біду, яка підбиралася під дах дому в Кам’янці. Там жила жінка, що не погребувала циганськими дітьми: дала їм сиру й половину хлібини. Таїсія не звикла лишатися в боргу. Передавши лоток онучці, вона вирушила до Кам’янки пішки, через усе село, під палючим сонцем. Треба було зустріти добру господиню на дорозі, перш ніж та повернеться додому. Чаклунства тут не було: Таїсія помічала те, повз що інші проходили. Цим і вичерпувалася її магія…
