— У мене такого запису немає. Я довіреність від вашого імені не посвідчувала. Можливо, зверталися до іншого нотаріуса, але навряд чи: тут усе на видноті, до мене дійшло б. Другий варіант — фальшивка від початку до кінця, разом із печаткою.
Вона помовчала.
— Тепер розповім про вчорашнього відвідувача. Назвався вашим чоловіком. Віктор його звати? Високий, світловолосий, обходливий, приємний на вигляд. Прийшов не сам: з чоловіком, видно, міським, і молодою жінкою. Просили приїхати сьогодні ввечері до Кам’янки. Нібито дружина лежача, хвора, сама дістатися не може, а згоду на угоду й ще деякі папери оформити треба терміново.
Марина сиділа ні жива ні мертва.
— Я… лежача? Хвора?
— Саме так мені пояснили. Але дещо не зійшлося, люба. — Нотаріус повернула окуляри на місце; погляд за скельцями став жорстким. — Стара я, щоб мене так легко провести. За тридцять років роботи навчилася помічати, звідки тхне гниллю. Поспіх насамперед: у нечистій справі завжди кваплять. Потім цей Євген — надто вже гладко, надто ласкаво вмовляв. Та й пам’ять іще служить. Приходила до мене роки три тому молода жінка з Кам’янки, світленька. Зобов’язання оформляла: отримала допомогу на дитину, мала виділити дітям частки. Мариночка. Це ж ви?
— Я, — прошепотіла Марина.
Нотаріус задоволено кивнула.
— Як адресу вчора почула, так вас і згадала. Думаю: у жінки дитина, дім, невиконане зобов’язання, а її вже під угоду підводять — лежачу, на все згодну. Або не розуміє, що робить, або її дурять. Прямо відмовляти я не стала, нема чого насторожувати. Сказала, щоб готували документи, ввечері буду. Вирішила сама подивитися, що там за хвора дружина і чи справді вона згодна. Якщо побачу щось недобре, ні за що не посвідчу, хоч ріжте.
— Галино Андріївно, золота ви людина! — видихнула Оксана. — Та ви її врятували, самі не знаєте від чого.
— Поки що рано дякувати. Мене не провели — тільки й усього. А рятувати ще вам, молодим.
Вона поклала сухі руки на стіл.
— Є в мене одна думка. Увечері вони мене чекають. Розраховують, що дружина покірно підпише підсунуте, хвора, на все згодна. Я приїду. Тільки чому б мені не приїхати з вами?
Марина підвела очі.
— Мені теж?
— Повернетеся в призначений час господинею власного дому. Здорова, на ногах, усе розумієте. Без хованок і втечі. А вони хай при мені, при свідках, при дільничному покажуть довіреність і спробують ваш дім продати. Розберемо, що за документи принесли. Заодно з’ясуємо, хто в нас тут лежачий.
— Дільничний! — ахнула Оксана. — Авжеж, Роман. Знаю його, правильний чоловік. Тільки поклич — за таке діло обома руками вхопиться. На Євгена він давно зуб має. Чула, той по інших районах теж наслідив.
— Зачекайте… — Марина замотала головою. — Там же Віктор. І ці люди. Як мені туди йти? Страшно мені.
Поверх окулярів Галина Андріївна глянула суворо, але з несподіваним теплом.
— Боєшся — і правильно. Не боїться тільки дурень. Але якщо втечеш сьогодні, завтра повернешся на згарище. Вони обійдуть, підроблять, дотиснуть — спосіб знайдуть. Поки в них нічого не вийшло, продаж призупинено і довіреність іще не пущено в хід. От зараз і треба стати на захист свого дому — при законі, при свідках. Якщо ти це зробиш, пропадуть вони, а не ти. Розумієш? Від біди побіжиш — вона слідом. Станеш перед нею на весь зріст — відступить. Мене життя цього навчило.
Марина подумала про Валентину Григорівну: залишившись без чоловіка, бабуся сама підняла доньку й онуку, вела господарство й ні перед ким не гнулася. Вона вчила: «Поки тримаєшся за землю, без прожитку не лишишся. А от від людини можна й обману діждатися». Усе ж бабуся розуміла, усе передбачала.
— Добре. Повернуся, — сказала Марина вже зміцнілим голосом. — Дому їм не віддам. І доньку на вулиці не залишу. Кажіть, що мені робити.
Поки вони радилися в нотаріуса, на іншому кінці райцентру тривав суботній день. У літньому кафе біля автостанції, під запиленим зонтом, за столиком сиділи троє. Віктор крутив телефон, позираючи на дорогу. Нова сорочка, гладко виголене обличчя, запах одеколону — він був при параді.
Поруч курила тонку сигарету Дарина. Молода, з фарбованим волоссям і довгими нігтями, у короткій сукні, вона нудьгуюче оглядала кафе. Навпроти відкинувся на спинку стільця Євген, чоловік років п’ятдесяти. Гладке сите обличчя, чіпкі очиці; костюм, годинник, барсетка, улесливий голос. Із тих, кого називають рішалами…
