Ірі сказали, що скоро повернуться, і залишили її з Оксаниною матір’ю. До райцентру жінки вирушили старенькою машиною Оксани. Марина мовчала, дивлячись у вікно: повз бігли поля, змінювалися переліски, а далеко за Березівкою виднілися сині пагорби. Усе було рідним, давно знайомим, належало тому життю, яке вона вважала міцним. Тепер це звичне життя виявилося крихким. Досить комусь підробити папір, а близькій людині лагідно її обдурити — і можна втратити все. Марина й далі дивилася на поля й далекі пагорби, не кажучи ні слова.
Оксана не заважала їй мовчати. Зосереджено вела машину, зрідка поглядаючи на зблідлу супутницю. Лише коли попереду з’явилися околиці райцентру, заговорила:
— Послухай мене: себе винуватити не смій. Я ж знаю, які думки в тебе зараз. Дурною себе називаєш, сліпою, картаєш, що все прогледіла. Тільки дурість тут ні до чого, Мариш. Ти вірила власному чоловікові. Між дружиною й чоловіком так і має бути: кому ще вірити, як не одне одному? Винна не ти за те, що довіряла. Винен він — за те, що твою довіру розтоптав. Це запам’ятай і перестань себе гризти. Нам зараз треба ясно міркувати, розуміти, що робити далі. А якщо будеш себе зводити й плакати, ясної голови не лишиться.
Марина кивнула, ковтнувши клубок у горлі. Оксана сказала все простими словами, але вони лягли їй на душу. Після цих слів їй уперше за весь день стало трохи легше, і дихати вона могла трохи вільніше.
У райцентрі їх зустріли запорошена спека й автомобільні гудки. Довкола вирувала звичайна суботня метушня. У центрі послуг, куди приїхали жінки, навпаки, було порожньо: в суботу відвідувачі майже не приходили. Оксана провела Марину всередину через службовий вхід. Дійшовши до свого робочого столу, посадила її поруч і взялася до перевірки.
Під стукіт клавіш на екрані змінювалися незрозумілі рядки. Марина вчепилася пальцями в коліна й стежила за ними.
— Дім… ділянка… Власниця ти, — неголосно промовляла Оксана. — Тут правильно. Іпотеку погасили, обтяжень немає. Зачекай-но…
Вона перестала друкувати. Поки вчитувалася, обличчя її посіріло.
— Мариш, три дні тому надійшла заява. Реєструють продаж твого дому. Продавцем указана ти, покупець — Євген, людина з області. Прізвища вголос читати не буду. Подивися, скільки за дім дають. — Палець Оксани зупинився біля ціни. — Половину ринкової вартості. Але реєстрацію призупинили. Не знаю поки що через що, і добре, що зупинили. Ще додали довіреність: нібито ти дозволила продати дім від свого імені.
— Та яку довіреність? — Марина підвелася зі стільця. — Я нікому такого дозволу не давала! Узагалі нічого не підписувала!
— Значить, підпис підробили, — тихо озвалася Оксана. — Тут він є, а ти не видавала. Це вже кримінальна справа, Мариш: документи підроблені, продати намагаються обманом. Добре, що реєстрацію призупинили. Мабуть, реєстратор щось помітив. Можливо, якраз зобов’язання: дитячі частки не виділені, згоди опіки немає. Закон поки стримав, але так вони не відступлять. Уже довіреність подали, покупець чекає. Значить, придумали, як перешкоду обійти. І, схоже, збираються сьогодні.
Марина згадала попередження циганки: до чоловіка не повертатися. І два квитки на вечірній автобус. Усе вказувало на сьогоднішній день. У неї вдома, під її дахом, щось готували.
— Їдемо до нотаріуса. — Оксана схопилася. — Таке без нотаріуса не провернуть. Якщо Галина Андріївна… Ні, вона в цьому участі не братиме, найчесніша жінка. Але знати повинна. Поїхали.
Контора містилася на головній вулиці, у старому двоповерховому будинку. Галина Андріївна працювала в райцентрі понад тридцять років, знала всіх, пам’ятала кожну угоду. Репутація в неї була тверда, як кремінь: казали, ні купити її, ні залякати нікому не вдавалося.
Хоч у суботу прийому не було, вона погодилася їх вислухати. Спершу говорила Оксана, з якою нотаріус давно була знайома по роботі, потім Марина. Сухенька сива жінка в строгому жакеті дивилася уважно крізь товсті скельця окулярів. Тонкі губи були стиснуті; вона не перебивала, але хмурилася дедалі дужче.
— Отже, для продажу подали вашу довіреність. А ви нікому її не видавали?
— Клянуся, ні. Тільки зараз про неї дізналася.
Галина Андріївна встала й підійшла до шафи. Дістала звідти товсту книгу — реєстр, у якому можна було перевірити запис про довіреність. Горнучи сторінки, вона водила сухим пальцем по рядках. Потім зняла окуляри й потерла перенісся…
