За два дні в Сергієвому гаражі провели огляд. Нас туди не пустили, і правильно зробили. Потім Ірина Ткачук повідомила сухо: знайшли частину пакувальних накладних, каністри з тими самими номерами, що в дідовому зошиті, і карту пам’яті з камери. Сергій запевняв, що хотів передати її пізніше, але на резервній копії, отриманій через майстерню, було видно, як він сам знімає карту пам’яті в ніч після похорону.
Павло Савчук спочатку тримався впевнено. У нього була папка договорів, печатка його фірми з вивезення старого обладнання, чиста сорочка й дорогий годинник. Він казав, що всі контейнери порожні, що Микола Петрович сам здавав приміщення, що родичі тепер сваряться через спадщину й намагаються перекласти відповідальність на підприємця.
Але в чернетці договору купівлі-продажу, який Сергій надсилав мені, був рядок про «самостійну утилізацію вмісту підземного приміщення покупцем без претензій з боку продавців». Тоді він здавався звичайною юридичною муттю. Наталія Кравець, юристка, якій дід так і не встиг передати документи, пояснила: такий рядок в угоді з житловим будинком виглядає надто дивно, особливо якщо покупець нібито не знає, що внизу.
Наталія виявилася спокійною жінкою з короткою стрижкою й втомленими очима. Вона прийняла нас у маленькому кабінеті, де пахло кавою й папером для принтера. На столі в неї лежала копія листа від діда, надісланого за тиждень до смерті. Він писав, що побоюється тиску з боку родича й просить підготувати заяву до поліції після проведення незалежного огляду. Лист не був доказом злочину, але показував: дід збирався говорити офіційно.
— Чому він сам не прийшов? — спитала мама, стискаючи ремінець сумки.
Наталія подивилася на неї м’яко. — Він казав, що хоче спочатку захистити доньку й онуку. Боявся, що ви підпишете продаж під тиском. Ще просив перевірити довіреність, яку Сергій намагався оформити від його імені.
Мама зблідла. Я відчула, як у мене всередині знову підіймається хвиля — не страх, а лють. Дядько не просто рятувався. Він будував клітку заздалегідь, прут за прутом: заява про картку, розмови про мою жадібність, договір, довіреність, мамине почуття провини. І дід, старий, хворий, самотній, намагався тримати цю клітку руками, щоб вона не зачинилася на нас…
