Майстерня була в напівпідвальному приміщенні між перукарнею й кіоском із випічкою. За стійкою сидів худий хлопець у розтягнутій кофті. Він спочатку сказав, що жодних копій не видає без власника, потім побачив свідоцтво про смерть, мамин паспорт, мою заяву й знітився. — Я можу тільки показати, що в нас зберігся номер замовлення. Сам запис передавати треба через поліцію.
Ми зателефонували Ірині Ткачук просто звідти. Вона приїхала не одразу, з понятими й постановою на огляд. Поки чекали, я стояла біля вітрини з чохлами для телефонів і дивилася на своє відображення: сіре обличчя, волосся зібране гумкою, губи покусані. Ще тиждень тому я думала, що найбільша моя біда — затримка зарплати й дідові примхи з таблетками.
Резервний запис виявився неідеальним. Камера ловила двір уривками: хвіртка, край сараю, двері льоху. Уночі зображення розпливалося, номери машини не читалися. Але на відео було видно, як Сергій із Павлом Савчуком, тим самим «хорошим покупцем», заносять у льох два пластикові контейнери вже після того, як дід почав хворіти. На одному кадрі Сергій нахиляється до замка, і у світлі ліхтаря на його рукаві блищить прилиплий клаптик синьої ізоляційної стрічки — такої самої, якою дід позначав кран у льосі.
— Цього замало для всієї справи, але достатньо, щоб ставити інші запитання, — сказала слідча.
Інші запитання почалися швидко. У Тетяни, сусідки, знайшовся зошит скарг на нічний шум. Вона записувала дати не для суду, а тому що в неї хворе серце й вона сварилася з кожним, хто будив її після одинадцятої. Дві дати збіглися з дідовими записами. Віктор згадав номер фургона частково, останні цифри, бо одна збігалася з його днем народження. Дрібниці, які раніше здавалися старечим бурчанням, ставали нитками.
Сергій зрозумів це раніше за нас. Він підстеріг мене біля магазину, коли я несла хліб і молоко. На вулиці мрячив дощ, пакет різав пальці. Він стояв під козирком, схудлий, із червоними очима. — Маш, зупинись. Ти не розумієш, у що лізеш. Павло мене зжере. У мене боргів вище даху. Я хотів продати дім, вивезти все й закрити. Ніхто б не постраждав.
— Дід постраждав, — сказала я.
Сергій ковтнув. На секунду в ньому промайнув той дядько, який колись носив мене на плечах до річки за городами й купував морозиво без дозволу. — Я не хотів, щоб він помер. Я тільки кричав. Він упав сам.
Я не знала, чи правда це. І від цієї невідомості стало холодно. Але вперше я не опустила очей. — Тоді йди й скажи це слідчій. Не мені.
Він простягнув руку, ніби хотів утримати мене за лікоть, але я відступила. Хліб у пакеті зім’явся, молоко вдарилося об стегно. Сергій тихо вилаявся, і я побачила, як у його кишені блимнув екран телефона: «Павло С.» дзвонив знову й знову. Я пішла додому, відчуваючи, що страх іде поруч, але вже не попереду мене…
