Його голос був слабкий, із хрипотою, ніби він говорив, притиснувши телефон до ковдри. «Машко, не сердься, що бурчу. Якщо Сергій почне квапити, не вір. Зелений зошит — тільки початок. У Дороша спитай про коробку від лічильника. І маму не вини одразу. Вона боїться».
Останні слова вдарили найболючіше. Я прослухала повідомлення ще раз, потім іще. Мама сиділа в темній кімнаті біля вікна й не обернулася, коли я ввійшла. На столі перед нею лежала таблетка, яку вона так і не випила.
— Він сказав не винити тебе, — промовила я.
Мама закрила обличчя руками. Довго мовчала. Потім сказала, майже не розкриваючи пальців: — Сергій позичив гроші на магазин. Потім ще. Потім прийшов цей Павло, сказав, що якщо батько здійме галас, договір спливе, і дім заберуть за збитки. Сергій клявся, що все вивезуть. Я вірила, бо хотіла вірити. А коли батько захворів, Сергій попросив картку — ліки купувати, насоси, юриста. Я дала йому пін-код. Батько сам мені колись сказав, де він лежить. Я думала, допомагаю.
Я присіла поруч, але не змогла одразу торкнутися її плеча. У мені заворушилася образа, важка й гаряча. — Чому ти підписала, що не знаєш?
— Бо він сказав, що посадить тебе першою, — мама підвела на мене очі. — Сказав, ти брала картку, усі бачили, ти в діда жила. Я злякалася. Соромно, Маш. Так соромно, що дихати нічим.
Я зателефонувала Вікторові одразу, щойно дослухала повідомлення. Він довго мовчав у слухавці, потім сказав: «Зрозумів. Зараз принесу». За годину він прийшов із картонною коробкою з-під електролічильника й тримав її обома руками, як хворе кошеня. Усередині лежали старі зарядні пристрої, рулон ізоляційної стрічки, копії якихось договорів, маленька камера з тріснутим корпусом і старий телефон із розбитим екраном.
— Микола просив сховати, — сказав Віктор. — Камера писала двір і вхід до льоху на карту, а телефон приймав копію, коли був увімкнений. Але карту пам’яті з камери хтось вийняв. Я думав, Микола сам.
На дні коробки знайшлася квитанція з майстерні, де дід за тиждень до смерті міняв акумулятор у цьому старому телефоні. У графі «несправність» було написано: «Не вмикається. Записи з камери не видаляти, резервну копію зберегти в папці замовлення». Артем, почувши це, вперше за два дні усміхнувся. Усмішка вийшла крива, зла, але жива. Ми зрозуміли, що дід не просто боявся; він готувався…
