Розмову перервав дзвінок його батька.
До розкішного ресторану на набережній Оксана з власної волі ні за що б не поткнулася. Мирон Степанович під якимось приводом випровадив сина надвір і підсунув до неї пухкий поштовий пакет.
— Будинок у районі. Повна оплата клініки для вашого батька. Вашій матері вистачить на лікування. Шлюб розірвемо без шуму. Три мільйони відступних.
Оксана мовчки посунула пакет назад до бізнесмена.
— У нашій сім’ї таких сум зроду не водилося. Але мати вбила в мене просту істину: з порожнім гаманцем ходити не соромно, а от совістю торгувати гидко.
Вона підвелася й накинула пальто.
— І в чужих оцінках моєї вартості я не маю потреби.
Мирон Степанович гукнув її біля виходу:
— Зачекайте. Я більше не торгуюся. Просто хочу пояснити, чому так вчинив.
Оксана завмерла, тримаючись за металеву ручку.
— Три роки тому дружині стало зле, — промовив він, дивлячись на річку за вікном. — Вона телефонувала чотири рази. У мене тривали важливі переговори. Я скидав, думав, наберу пізніше. До речі, ви знаєте, що при інсульті головне — перші години? Потім клітини мозку відмирають безповоротно. От і я не знав. Лікарів викликала сусідка.
— До чого ці одкровення?
— Син тоді нічого не висловив. Просто замовк. А через рік я виставив ту бригаду, і він зібрав речі. Сьогодні він стояв зі мною в одному коридорі, і все через вас. Я вас не виню. Я просто до нестями боюся повторення.
Оксана промовчала. Заперечити було нічого, бо чужа пиха лікується, а чужа провина — ні.
Унизу гуляв пронизливий вітер. Богдан ховав змерзлі руки в кишені.
— Чого він хотів?
— Нічого.
— Ясно. У нас у роду це генетичне. Ми мовчимо так виразно, що співрозмовник глухне.
Оксана ступила до чоловіка й уткнулася носом у його куртку, просякнуту бензином і морозом.
— Я не втечу. Якщо вирішиш піти, обговоримо.
Він міцно стиснув її долоню. У кишені пальта заверещав телефон.
— Ксюшо! — голос матері в слухавці зривався на вереск. — Галя притягла товарок, верещить на весь куток, що ти нас усіх навколо пальця обвела. Їй постачальник із ринку доповів, у неї ж увесь товар із ваших складів іде. А Семенівна від шоку забула, як клямку відчиняти, полізла через штахетник, зачепилася подолом і висить догори дриґом, киває.
— Замкніться в хаті, мам.
— Та як замкнутися? Галя горлає. Думали, за голодранця вийшла, а він син власника складів. У 32, мовляв, чоловіків не шукають, шукають спонсорів.
— Їдемо, — скомандував Богдан, перехоплюючи ключі від машини.
Біля воріт батьківського дому вирувало стихійне зібрання. Батько сидів на сходах у кожусі, спираючись на дерев’яну тростину. Додому його відпустили третього дня, під розписку й із цілою текою призначень. Мати застигла в прорізі сіней.
— Сліпій курці золоте зерно випало! — тріумфувала Галина Іванівна. — Втирала нам про шофера, а сама олігарха підчепила.
Вона відкрила рота, але чоловік перехопив ініціативу.
— Зачекайте, Галино Іванівно, ви так широко радієте чужим статкам, що щелепу вивихнете, — спокійно мовив він. — Поки я носив просту куртку, ваша рідня дружно ховала наше майбутнє. Захищала мене тільки дружина. До служби реєстрації її потяг я. Прізвище міняти заборонив теж я. Тож розрахунок тут був явно не з її боку.
Тітка закліпала очима, перетравлюючи інформацію. Біля узбіччя м’яко загальмувала важка іномарка…
