— Артеме, — ледь чутно сказала вона.
Син стояв біля мене, міцно стискаючи мою долоню. Він подивився на матір серйозно й спокійно — без удаваної байдужості, але й без колишньої дитячої довірливості.
— Бувай, мамо.
У цих двох словах не було жорстокості. Лише обережність людини, яка поки що не здатна висловити все накопичене. Наташа це зрозуміла, коротко кивнула й попрямувала до сходів. Левченко дочекався, поки за нею зачиняться двері під’їзду, попрощався й пішов разом із працівником виконавчої служби.
Першою до квартири ввійшла Валентина Петрівна. Вона зупинилася в передпокої, оглянула переставлені меблі й провела пальцями по знайомій вішалці. Колись я прикрутив її трохи криво, мати довго бурчала, але переробляти так і не змусила. Вішалка й досі висіла з ледь помітним нахилом. Біля вимикача збереглася подряпина, залишена іграшковою машинкою Артема багато років тому. Раніше ми збиралися зафарбувати цей слід під час найближчого ремонту, а тепер він здавався знаком того, що чужа присутність не змогла знищити пам’ять дому.
— Усе стоїть не так, — тихо зауважила мати.
— Поставимо так, як тобі зручно.
Вона пройшла на кухню, зазирнула до шаф. Старий посуд, каструлі та звичний чайник залишилися на своїх місцях. Валентина Петрівна повільно видихнула, наче лише тепер остаточно повірила, що квартира знову належить не документам і чужим розпорядженням, а їй.
Артем і досі не наважувався пройти далі передпокою. Двері його кімнати були прочинені. Я подивився на сина й кивнув:
— Заходь. Це твоя кімната.
Він обережно натиснув на ручку. За дверима стояли колишні ліжко й письмовий стіл, на стіні трималася полиця, яку я колись зробив сам. Підручники лежали стосом, біля них припадав пилом старий конструктор. На стелі виднілися бліді фосфорні зірки, наклеєні нами три роки тому. Артем сів на край ліжка, торкнувся покривала, потім ліг поверх нього, навіть не знявши куртки.
— Ти як? — запитав я, залишаючись у дверях.
— Нормально. Я боявся, що зірочки знімуть.
— Вони дочекалися тебе.
Першої ночі ніхто не міг заснути. Причиною була не тривога, а незвична тиша: надто спокійна й надто рідна. Уже далеко за північ на кухні дзенькнула чашка. Я вийшов із кімнати й побачив матір біля вікна. Вона вдягла домашній халат, обхопила долонями гарячий чай і дивилася у двір.
— Не спиться?
— На новому місці завжди довго звикаю.
— Але ти прожила тут багато років.
— Після пансіонату навіть до власного дому доводиться повертатися поступово.
Під ліхтарем темніла лавка, на якій я зустрів сина першого ранку. Тепер вона була порожня. Ми трохи посиділи мовчки, не відчуваючи потреби заповнювати тишу словами.
— Тобі під час служби важко було? — нарешті запитала мати.
— По-різному бувало.
— Я за тебе щодня молилася. І в пансіонаті теж.
— Я знаю, мамо.
Біля очей Валентини Петрівни зібралися добрі зморшки. Вона відпила чаю й заявила, що за два роки я все-таки став трохи розумнішим. Ми сиділи на своїй кухні й слухали тишу дому, який повернувся до нас. За вікном теплішало, сніг відступав, і весна поволі набирала сили…👉Продовження — натисніть кнопку «Далі» під рекламою👇👇👇
