У дворі пробилася молода зелень. У житті Артема знову з’явився зрозумілий ритм: уранці школа, потім дорога додому, обід та уроки за кухонним столом. Суботи вони з бабусею присвячували поїздкам на ринок, звідки привозили овочі й рибу. Звичайні дні тепер здавалися безцінними саме тому, що кожен ранок більше не починався з потреби когось рятувати.
За кілька тижнів Наталія виконала умови письмової угоди. Гроші надійшли без дзвінка й пояснень, а передбачене домовленістю відшкодування закрило майнові розрахунки щодо зниклих прикрас. На цьому майновий спір було вичерпано. Усе по-справжньому важливе вже було поруч: мати повернулася до своєї квартири, Артем спав під фосфорними зірками, а мій ключ знову відчиняв двері дому.
Перевірка показала, що Віктор Леонідович, лікар, який підписав сумнівний висновок, і раніше оформлював подібні документи. Такі папери виявили ще в кількох справах. Окремо з’ясовували ймовірну причетність Дениса до спроби шахрайства та використання чужих документів. Роман Вікторович час від часу повідомляв мені новини, однак я вже не чекав на кожен новий поворот. Ці люди перестали визначати наше життя.
Якось у суботу Артем підійшов до мене й запитав:
— Тату, поїдемо на риболовлю? Дід Семенич каже, на водосховищі вже клює.
— Коли це він устиг стати дідом?
Син знизав плечима, наче відповідь була очевидною.
— Він старий і добрий. Значить, дід.
До водосховища ми вирушили втрьох. Валентина Петрівна вирішила залишитися вдома: у неї боліли ноги, до того ж вона обіцяла спекти до нашого повернення пироги. Автобус їхав близько години. Артем тримав вудки між колінами й раз у раз зазирав до коробки з наживкою, наче та могла зникнути. Семенич пояснював, де після холодів слід шукати карася, а син слухав із такою зосередженістю, ніби йому довірили найважливіше завдання. На березі пахло вологою травою, землею та ще холодною водою.
Семенич зупинився між двома вербами. Артем уперше взяв до рук справжню вудку — раніше він бачив риболовлю лише на екрані й у книжках. Ми надто довго відкладали цю поїздку: спершу заважала робота, потім моя служба. Тепер утрьох стежили за поплавцями. Я показав синові, як тримати волосінь, чому не можна смикати вудлище після кожного кола на воді й навіщо рибалці терпіння. Артем кілька разів поправив снасть, насупився й нарешті вмостився зручніше. У його серйозному, зосередженому обличчі я впізнавав себе — тільки він надто рано навчився покладатися на власні сили.
Риба не квапилася. Семенич упіймав двох маленьких карасів і відразу відпустив їх, а ми з Артемом довго сиділи без жодної покльовки.
— І заради цього ми цілу годину їхали? — з сумнівом запитав син.
— Не лише заради улову, — відповів Семенич і обвів рукою воду, небо та схилені над берегом гілки.
Артем замислився, а тоді поважно кивнув, ніби йому відкрили дорослу таємницю. За наступні дві години нам усе ж трапилися три карасі, і ми також відпустили їх назад. Потім дістали загорнуті матір’ю у фольгу бутерброди із сиром та ковбасою. Давно найпростіша їжа не здавалася мені такою смачною.
На зворотному шляху син заснув, поклавши голову мені на плече. Семенич дрімав навпроти, насунувши кепку на очі. За автобусним вікном повільно віддалялися вода, поля й ліс, а низьке сонце розтягувало вечірнім небом довгі рожеві смуги…👉Продовження — натисніть кнопку «Далі» під рекламою👇👇👇
