— Вам, бо вона вас любила, — відповіла Оксана. — Вона вас берегла. Діти бережуть тих, кого люблять, від поганих новин. Доросла звичка, взагалі-то. Їй довелося рано.
Віктор довго дивився в горнятко.
— А вас, виходить, берегти не треба?
— Мене треба було використати за призначенням, — сказала Оксана. — Я лікар. Вона правильно вибрала інструмент.
— Ні, — сказав Віктор. — Вона правильно вибрала людину.
Вирок оголосили в травні: 12 років. Віктор на оголошення не пішов. Того дня вони втрьох — він, Оля й Оксана, у якої виявився відгул, перший за чотири місяці, — ходили в кіно на мультфільм. І Оля з’їла попкорну більше, ніж обоє дорослих разом. І на контрольному аналізі за тиждень усі показники були в нормі, усі до єдиного.
За рік, у червні, в палаті номер чотири тривав ремонт, і підвіконня було застелене газетами.
— Тут? — спитала Оля.
Їй виповнилося вісім. Щілинки між зубами вже не було. Волосся відросло до лопаток.
— Тут, — сказала Оксана.
Вона була без халата, у джинсах і футболці: в суботу відділення вела чергова зміна. І медсестри на посту переглядалися й робили вигляд, що не переглядаються.
Віктор поставив на газети мішок із землею й новий горщик, глиняний, рудий. Оля сама вибирала його на ринку 40 хвилин. Хлорофітум. Дітку від того, що ріс в ординаторській, Оксана тримала в мокрій серветці. Пучок зеленого листя й білі корінці, схожі на локшину.
— Так, — сказала Оля діловито й закачала рукави.
Жест, скопійований в Оксани перед миттям рук. До невідрізненності. Спочатку камінці на дно, щоб коріння не задихнулося. Потім земля, потім ямка. Обережно, він живий.
Вони саджали втрьох, заважаючи одне одному руками, і земля була свіжа, чорна, правильної, живої чорноти, розсипчаста, пахла літом крізь лікарняний запах фарби й антисептика. Віктор ущільнював землю навколо стебла пальцем. Оксана поправила листя.
Оля зажадала лійку, справжню, з ординаторської, жовту, з довгим носиком. Вона полила тоненькою цівкою по колу, висолопивши язика від старанності. Земля потемніла й осіла. Рослина стояла в горщику трохи криво, задерикувато, зелена до непристойності.
— Усе, — сказала Оля.
Обтрусила долоні, подивилася на квітку, потім на Оксану, потім на батька, який стояв, поклавши руку Оксані на плече, і не прибирав її, і Оксана не відсувалася. І додала голосно, офіційно, як дають клятву:
— Обіцяю поливати його тільки чистою водою з-під крана, відстояною. Я перевірила в інтернеті. Так краще для листя.
— Прийнято, — сказала Оксана.
І взагалі, Оля забрала лійку й притисла до себе.
— Тепер я сама стежитиму, хто кому що наливає. У мене досвід.
Віктор і Оксана подивилися одне на одного поверх її голови.
За вікном палати номер чотири було літо. У дворі лікарні хтось із тих, хто одужував, ганяв м’яча, і м’яч глухо вдарявся об стіну. Це був хороший звук, звичайний, нудний, безпечний.
На підвіконні, там, де рік тому стояла чорна спечена земля, зелений хлорофітум розгортав листя до світла, і на найдовшому листку тремтіла крапля чистої води з жовтої лійки — і більше нічого.
