— Я привів її в дім, — сказав він у підлогу. — Я сам. Я їй ключі. Я їй доньку.
Оля злізла з ліжка, проляпала босоніж через палату. Оксана не зупинила її й сіла поруч із батьком на підлогу, на холодний лінолеум, і вклала йому в руки жирафа, того самого, з відірваним вухом.
— Тату, ти не винний. Вона всіх обдурила. Вона й квіточку обдурила. Він думав, водичка.
Віктор узяв жирафа, подивився на доньку й заплакав. Беззвучно, страшно, як плачуть чоловіки, які не вміють. А Оля гладила його по рукаву й примовляла щось тихе, доросле, інтонаціями, явно скопійованими з обходів Оксани:
— Зараз буде трішки неприємно, а потім усе мине, потерпи.
Оксана стояла біля вікна. За шибкою сутеніло. У чорному горщику, в тріщині спеченої землі, відбивалося жовте світло плафона. Крихітна жовта цятка в мертвій чорноті. Вона взяла горщик і винесла з палати.
Слідство тривало сім місяців. Оксану викликали тричі: дати свідчення, уточнити хронологію, упізнати флакон. Експертиза встановила: прийом почався за шість тижнів до госпіталізації. Ще місяць — і було б пізно. Талій на той момент зробив би роботу, яку не скасувати.
У квартирі Наталі знайшли ноутбук з історією пошуків: «отруєння», «симптоми як при хворобі», «талій, виведення», «успадкування у разі смерті дитини від першого шлюбу» — і заявку на іпотеку, де в графі «Склад сім’ї» було написано: дві людини.
Віктор приїздив до лікарні щодня, поки Олю тримали на детоксикації. Три тижні крапельниць. Вітамін проти отрути, справжній цього разу. Оксана показувала Олі ампулу й упаковку та дозволяла прочитати назву по складах уголос.
Він приносив іграшки. Спершу надто багато, гарячково, по дві-три за візит, аж поки Оля не сказала:
— Тату, годі, у жирафа стрес від конкуренції.
І він засміявся, злякався власного сміху, подивився на Оксану, і Оксана кивнула:
— Можна сміятися.
— Можна?
Він подовгу сидів потім в ординаторській. Спочатку з питаннями про аналізи, потім просто так. Оксана наливала йому чай у горнятко з написом «Найкращому хірургу». Подарунок інтернів. Таких горняток в ординаторській було чотири.
Він розповідав уривками, не по порядку. Про першу дружину, про аварію, про те, як три роки вчився заплітати косички за роликами в інтернеті, про те, як зрадів, що хтось погодився ввійти в дім, де на холодильнику дитячі малюнки й вічне недосипання.
Оксана слухала. Вона вміла слухати так, як заповнювала історії хвороби, нічого не пропускаючи.
— Я все думаю, — сказав він одного разу в січні, коли за вікном ординаторської валив сніг.
— Чому Оля сказала вам, а не мені?
