— Пам’ятаєш, я казала: лікарі не брешуть. Усе. Більше ніяких гірких крапельок.
І тоді від дверей пролунав звук, не крик. Гірше — ніби з людини вийшло все повітря разом.
Віктор стояв у дверному прорізі. Він приїхав раніше, ніж звичайно. Шульга викликав його сам, розрахувавши час, бо батько має бачити, інакше не повірить до кінця життя. У руці у Віктора був пакет. Із пакета стирчав рулон. Шпалери білі, з єдинорогами. Він віз показати Олі, якою буде кімната.
Він дивився на піпетку на ковдрі, на мокру доріжку, на Наталю, якій оперативник уже заводив руки за спину.
— Вітюша, — сказала вона. — Вітюша, це помилка. Скажи їм, скажи їм, хто я, Вітюша. Я ж люблю тебе. Я ж нам сім’ю.
— Сім’ю, — повторив Віктор.
Рулон шпалер вислизнув із пакета й гупнув об підлогу. Віктор не нахилився. Він стояв і дивився на Наталю, і його обличчя старішало на очах. Не метафорично: обвисло, пішло кудись усередину, і в темному волоссі над скронею, де ще вранці нічого не було, до вечора того ж дня медсестри помітять сиву пасму завширшки з палець.
— Їй сім років, — сказав він. — Сім років, Наталю.
— Вона не давала нам жити, — сказала Наталя. — Ти щовечора: «Оля, Оля». Ти в спальні тримаєш фотографію своєї…
Наталя сіпнулася в руках оперативника. Хвіст розтріпався.
— Я два роки розгрібала чуже життя. Я хотіла своє. Своє, розумієш?
— Виведіть, — сказав Шульга.
Її вели коридором, і вона говорила, говорила, говорила про любов, про жертву, про те, що її підставили, і голос її віддалявся. Цок-цок, скрип на повороті. Цок-цок, тихіше, тихіше.
Потім грюкнули двері ліфта, і стало чути, як у кінці коридору працює телевізор. Мультики. Хтось із дітей дивився мультики, і звідти долинав іграшковий сміх.
Віктор опустився на підлогу, просто біля дверей, спиною по одвірку, вниз, як осідає мішок. Шпалери з єдинорогами лежали поруч…
