— Вона одужує, — сказала Оксана. — Це я вам обіцяю.
Федорович зателефонував наступного дня об 11:40. Оксана стояла біля сестринського поста, підписувала призначення. Телефон завібрував у кишені. Вона вийшла на сходову клітку, де пахло фарбою й холодом.
— Спускайся, — сказав Федорович телефоном.
Лабораторія токсикології містилася в підвалі старого корпусу. Низькі стелі, гудіння витяжки, ряди пробірок у штативах. Федорович, 60 з гаком, в окулярах із товстими лінзами сидів перед монітором і не обернувся, коли вона увійшла.
— Сідай, Мельник.
Вона сіла на табурет. Федорович тицьнув пальцем в екран. Графік із піками. Стовпчики цифр.
— Твоя рідина. Основа справді дитячий вітамінний сироп. Смакове маскування. Усе чесно. А от далі… — Він зняв окуляри, протер їх полою халата, надягнув назад. — Солі талію. Концентрація грамотна. Сволочна концентрація. Разова доза нічого не дасть. Навіть тижнева — картина змазана. Болі в животі, слабкість, нудота, те, що ти й бачила. А за місяць-півтора накопичувального прийому…
Він не договорив, узяв зі столу олівець, покрутив, поклав назад.
— Клініка як при онкології або тяжкій інфекції. Волосся полізе, спишуть на хворобу. Згасання. Природне, розумієш, згасання. За стандартними аналізами без прицільного запиту на важкі метали нічого не знайдуть. Хтось дуже добре знав, що робить. Хтось із фармацевтичною освітою або доступом до довідників.
— Вона працювала в аптеці, — сказала Оксана.
— Ну от.
Федорович відкинувся на стільці. Стілець рипнув.
— Мельник. Це вже не медицина, це стаття. Замах на вбивство малолітньої. Я зобов’язаний задокументувати й передати. І ти зобов’язана.
— Задокументуй. Усе як належить, з номерами.
— Ну, дай мені один день. Флакон — це флакон. Вона скаже: «Підкинули, не моє. Дитина фантазує». Мені треба, щоб її взяли на гарячому…
