Відпочивати було не можна. Виття наближалося, і Грім повів його вниз обмерзлим схилом. Каміння ковзало під ногами, свідомість то прояснювалася, то затягувалася сірою запоною. Переохолодження й отримані травми давалися взнаки. Микола розумів, що без укриття не доживе до ранку, але тіло вже відмовлялося коритися.
Коли він укотре похитнувся, Грім підставив бік, дозволяючи людині втриматися на ногах. Микола торкнувся густої шерсті, відновив рівновагу, і звір повільно повів його далі.
— Пробач, друже, — пробурмотів Микола. — Не найкращий із мене сьогодні супутник.
Вовк лише вперто продовжував шлях. Невдовзі на рівній ділянці постала перекошена лісова хатина. Дах частково провалився, крізь стіни гуляв вітер, але всередині можна було хоча б ненадовго сховатися. На підлозі Микола помітив свіжі сліди взуття, біля стіни — нещодавно залишену порожню каністру, коло дверей — недопалок довгої сигарети із золотавим фільтром.
Сигарета невиразно нагадала йому рудобородого, але це могло бути випадковим збігом. Того колись вважали вправним мисливцем, однак жадібність перетворила знання лісу на зброю проти нього. Грім обнюхав сліди, і шерсть на його загривку настовбурчилася. Запах був йому знайомий і явно тривожив. Залишатися тут означало чекати на повернення людей.
Микола спробував ступити до виходу й одразу впав навколішки. Темрява стиснула поле зору. Грім обережно вхопив зубами край куртки біля плеча й потягнув його до дверей. Лісник намагався допомагати ногами, проте сил майже не залишилося. Звір тягнув його метр за метром, зупиняючись лише для того, щоб перехопити тканину й переконатися, що людина досі при тямі.
Крізь сніг попереду проступив силует старої радіощогли. Вкрита інеєм металева конструкція височіла над лісом, а біля її основи темніло низьке бетонне приміщення. Зв’язку там давно не було, але цілі стіни могли захистити від вітру. Грім прискорився й дотягнув Миколу до порога.
Усередині пахло пилом і промерзлим каменем. На підлозі валялися папери, біля стіни стояла стара лава. Грім уклав лісника в найзахищенішому кутку, а тоді ліг упоперек входу, затуливши його власним тілом. Микола вже ледве розрізняв обриси звіра.
— Дивовижний ти, Громе, — прошепотів він. — Не дав мені загинути.
Вовк підвів голову. За стінами завивав вітер, далеко осторонь іще озивалася зграя, але бетонні стіни не дозволяли холоду забирати тепло так швидко, як у відкритому лісі. Уперше за багато років Микола Степанович не почувався самотнім.
У тісному укритті час утратив звичний плин. Іноді Миколі здавалося, що минули години, хоча за дверима ледве встигав ущухнути черговий порив вітру. Кілька митей зливалися в провалля, з якого його повертали біль або шурхіт біля входу. Свідомість чіплялася за холодну стіну біля плеча, слабке тепло одягу й присутність Грома поруч. Вовк не спав по-справжньому: кілька разів підводився, обходив приміщення й знову лягав біля дверей, розрізняючи кожен звук назовні. Микола хотів іще раз подякувати йому, але губи вже не слухалися. Залишалося довіритися тому, кого ще кілька годин тому він вважав би найстрашнішою загрозою. Грім насторожив вуха, ніби почув новий звук, і свідомість лісника згасла…👉Продовження — натисніть кнопку «Уперед» під рекламою👇👇👇
