На світанку туман довкола старої радіощогли почав рідшати. Бліде світло пробилося крізь вузьке вікно й лягло на обличчя лісника. Микола дихав слабко, але рівно. Грім усю ніч залишався біля дверей, укрившись інеєм, і реагував на кожен хрускіт гілки, потріскування льоду й падіння снігу з даху. Тим часом пошукова група, орієнтуючись на сліди в снігу, дісталася старого бетонного укриття.
Здалеку долинули людські голоси. Спочатку слова губилися у вітрі, а потім прозвучало виразно:
— Миколо Степановичу! Якщо чуєте нас, озвіться!
Грім миттєво підвівся. Шерсть на загривку настовбурчилася, але звір не загарчав. Він слухав, розрізняючи інтонації та запахи. Це були не ті люди, які побили лісника.
У дверному отворі з’явився Тарас Левченко, старший інспектор років сорока, міцний, бородатий, зі змарнілим від безсонної ночі обличчям. За ним ішли двоє молодих колег: худорлявий і напружений Павло Коваль та широкоплечий мовчазний Данило Бондаренко.
Усі троє завмерли. На бетонній підлозі лежав зниклий лісник, а над ним стояв величезний чорний вовк. Грім дивився на прибулих прямо й спокійно, однак наблизитися без його дозволу не наважувався ніхто.
— Не робіть різких рухів, — тихо промовив Тарас. — Він не напав на Миколу Степановича. Він його охороняє.
Павло важко ковтнув. Данило повільно опустив підняту руку. Грім іще кілька митей спостерігав за ними, а тоді відступив убік, відкриваючи шлях до людини.
Тарас одразу опустився навколішки, намацав пульс на шиї Миколи й перевірив дихання.
— Живий, — сказав він, не приховуючи полегшення. — Але ще трохи — і ми б запізнилися.
Підвівши очі, він зустрівся поглядом із Громом. Вовк тихо видихнув і залишився поруч, ніби лише тепер переконався, що може передати врятовану людину тим, хто не завдасть їй лиха.
За кілька годин, уже в медпункті станції, до Миколи Степановича почала повертатися свідомість. Йому здавалося, ніби доводиться підійматися з дна глибокого крижаного озера. Спершу він почув рівний гул обігрівача, потім відчув різкий запах ліків і лише тоді — власне тіло. Ребра озивалися тупим болем із кожним вдихом, у плечі пульсувало, а ліва нога здавалася чужою й важкою. Він насилу розплющив очі. Світло над кушеткою відразу вдарило в очі, змусивши скривитися.
Кілька митей він не розумів, як опинився в теплі й чому над ним біліє низька стеля. Спогади поверталися уривками: мотузка на щиколотках, сніг перед обличчям, тріск льоду, вага власного тіла, яке вовк уперто тягнув до укриття. Микола спробував поворушити пальцями й лише тоді остаточно повірив, що залишився живий. Разом із полегшенням прийшла тривога за того, хто не дав йому замерзнути в лісі.
Поруч стояла Оксана Мельник, станційна медикиня. Кремезна, невисока, з каштановим волоссям, зібраним у строгий вузол, вона зазвичай говорила прямо й не марнувала слів на безкорисні втішання. Проте зараз у її погляді промайнуло полегшення.
— От і опритомніли, Миколо Степановичу, — сказала вона, поправляючи край ковдри. — Я вже вирішила, що доведеться голими руками витягати вас із того світу.
Він спробував підвестися, але бік пронизав біль. Оксана відразу поклала долоню йому на плече й м’яко, хоча й рішуче, змусила лягти назад.
— Навіть не думайте вставати. Ребра дивом уціліли, нога сильно переохолоджена, а все тіло вкрите синцями. Вам зараз належить лежати й дихати.
Микола не слухав. Перед очима постали золоті очі в нічній темряві, величезна чорна постать біля входу до бетонного укриття й густа шерсть, за яку він тримався, коли ноги перестали слухатися.
— Грім, — прохрипів він.
Оксана насупилася, не відразу зрозумівши.
— Вовк?
Микола ледь помітно кивнув. Кличка народилася ще під час подорожі лісом, коли спокійна сила чорного велетня нагадала йому далекий гуркіт над горами. Тепер це ім’я знову зірвалося з губ і остаточно закріпилося за звіром.
— Він біля воріт, — сказала Оксана. — Нікого до себе не підпускає, але й не йде. Лежить у снігу й дивиться на вікна.
Напруження трохи відпустило Миколу. Він заплющив очі й повільно видихнув. Грім довів його до укриття, охороняв усю ніч і дочекався людей. Тепер Микола мав з’ясувати, хто навмисно відправив його туди, де він не повинен був вижити.
Перед внутрішнім зором знову постала службова записка із чужим підписом. Хтось знав звички Миколи, розраховував на його почуття обов’язку й був певен, що старий лісник покірно піде вказаним маршрутом. Ця думка була холоднішою за сніг, у якому його залишили помирати.
За кілька годин, коли стан Миколи трохи стабілізувався, Тарас Левченко приніс документи до медпункту. Оксана дозволила підняти узголів’я кушетки, але вставати й далі забороняла. На столі лежали роздрукована копія карти маршруту, журнал виїздів, копія службової записки й дані із системи доступу.
Павло Коваль стояв біля вікна й раз у раз поглядав надвір, намагаючись розгледіти чорного вовка. Данило Бондаренко мовчки підпирав плечем шафу. Його масивна постать майже затуляла дверний отвір.
Тарас посунув до Миколи роздруковану карту.
— Файли вивантажили безпосередньо із системи. Подивіться уважно.
Одного погляду було досить. Лінії провели впевнено: людина, яка їх наносила, добре знала і безпечні стежки, і небезпечні тупики. Кілька непрохідних шляхів вона навмисно позначила як доступні, надійний маршрут відвела вбік, а Миколу скерувала просто до ділянки, де орудували нелегальні видобувачі. Під службовою запискою стояло його прізвище, проте підпис був чужий.
Микола провів пальцем над розчерком, не торкаючись паперу.
— Це не моя рука. У моєму підписі велика «В» завжди вужча й закінчується короткою петлею. Тут літера розмашиста, а лінія йде вгору. Підробляв той, хто бачив мій підпис, але не вмів точно його відтворити.
У медпункті стало особливо тихо. Павло перестав дивитися у вікно, Данило повільно випростався, а Тарас стиснув край столу так, що пальці побіліли. Для Миколи підробка означала не лише замах на його життя. Хтось усередині станції відкрив злочинцям шлях до заповідного лісу й перетворив довіру колег на зброю. Від цього зрадництва біль у грудях здавався майже гострішим за біль у забитих ребрах.
Потім Тарас поклав поруч роздруківку журналу доступу.
— Камери вимкнули приблизно за годину до вашого виходу. Спочатку ми подумали, що це несправність, але потім перевірили входи в систему. Уночі до маршрутів звертався лише один працівник.
Унизу роздруківки стояло прізвище Олега Савчука…👉Продовження — натисніть кнопку «Уперед» під рекламою👇👇👇
