Вона дивилася на нього рівно. Без тріумфу, без співчуття, без спроби вгадати, що він зараз відчуває. Просто дивилася.
Ірина за спиною Оксани, вочевидь, нічого не помітила або зробила вигляд. Вона стояла так само, з блокнотом, трохи збоку. Левченко поклав резюме на стіл.
Рівно, без звуку. «Ви знали, що я його син?» — спитав він. «Ні», — сказала Оксана.
«Я дізналася три дні тому, коли шукала інформацію про холдинг і побачила вашу біографію на сайті». «І все одно прийшли».
«Я прийшла на співбесіду. Не до вас особисто». Левченко довго мовчав.
Потім підвівся. Підійшов до вікна, туди, де стояв спочатку. Повернувся спиною до Оксани й кілька секунд дивився вниз на місто.
«Ірино», — сказав він нарешті, не обертаючись. «Так, Андрію Вікторовичу». «Оформіть її на випробувальний термін. Три місяці. Стандартний контракт». Ірина щось занотувала.
«Вийдіть, будь ласка», — додав він. Було незрозуміло, до кого саме стосується ця фраза. Ірина вийшла.
Оксана підвелася, взяла теку. «Ви можете йти», — сказав Левченко, як і раніше дивлячись у вікно. Оксана попрямувала до дверей.
«Коваль». Вона зупинилася. «Якщо ви розраховували, що цей рядок у резюме щось змінить на вашу користь, — промовив він тихо й роздільно, — ви помилилися. Я взяв вас усупереч йому. Запам’ятайте це». Оксана не відповіла одразу.
Потім сказала: «Я вписувала його не з розрахунком на щось. Це просто правда».
Вона відчинила двері й вийшла. Левченко залишився біля вікна. Резюме лежало на столі.
Ім’я батька дивилося з аркуша вгору. Він більше до нього не торкнувся. Але й не прибрав…
