Уночі вони з Остапом сиділи на кухні й потроху пили давно охололий чай. Ніхто не поспішав починати розмову. Катерина розглядала втомлене обличчя чоловіка, тіні під очима й тонкі сріблясті пасма в його темному волоссі, які за ці важкі дні наче помітила вперше.
— Пробач мені, — нарешті сказала вона. — Я поводилася жахливо. Звинуватила тебе без доказів, перевірила телефон, розбила речі й навіть не дала тобі пояснити.
Остап утомлено всміхнувся й обережно погладив її по голові.
— Дурепа, звісно. Але все одно моя.
— Як ти тільки не зненавидів мене назавжди?
— Тієї миті ненавидів, — чесно зізнався він. — Іноді дуже сильно. А потім згадував, як ти усміхаєшся вранці, й розумів, що сама лише злість не здатна все перекреслити.
Катерина присунулася ближче й притулилася до його плеча. Знайомий запах уперше за кілька днів не викликав тривоги. Навпаки, нагадав, як близько вона підійшла до того, щоб позбутися цього простого відчуття дому.
— Більше я не дозволю чужим словам бути сильнішими за те, що знаю про тебе.
— Домовилися, — відповів Остап. — Але новий ноутбук замість розбитого ти мені все-таки купиш?
— Куплю, — зітхнула Катерина. — А купівлю власного житла поки що доведеться відкласти.
— Відкладемо. Головне, що ми не втратили одне одного. Решту знову назбираємо.
За вікном поволі займався світанок. Бліде світло пробивалося крізь шибку, лягало на стіл і на їхні зчеплені пальці. Це був звичайнісінький ранок і найпростіше щастя — те, яке вони ледь не знищили підозрами, чужою брехнею та власною запальністю.
Після пережитого слово «недовіра» більше не звучало в їхньому домі. Урок виявився надто болісним і надто дорогим, щоб колись проходити його знову.
