Звук, що пролунав, нагадував тріск перестиглого кавуна, який розколюють ножем. Дмитро гепнувся на підлогу, видавши складний утробний стогін, у якому змішалися хрип і булькання. Кредитка відлетіла під тумбочку.
Пончик, який сидів на взуттєвій полиці, бридливо відвернувся. Видовище явно ображало його естетичні почуття.
Марина неспішно допила чай і поставила чашку в мийку. Повільно підійшла до чоловіка.
Дмитро вже сидів на підлозі, привалившись спиною до стіни, і мотав головою. Під правим оком наливався розкішний фіолетовий синець. На лобі стрімко росла ґуля розміром із перепелине яйце.
— Живий? — діловито поцікавилася дружина.
— Косяк, двері, мерзенний кіт! — безладно белькотів махінатор, тримаючись за постраждале обличчя.
— До речі, а Пончик живий? — поцікавилася дружина, ніби це було найважливіше. — Я ж просила світло в коридорі вмикати. Вставай, бігуне, давай на пуфик.
Вона взяла його під пахви, як велику, не надто розумну дитину, і всадовила на м’який пуфик біля дзеркала. Відчинила морозилку, порилася серед пакетів із броколі та крабовими паличками. Дістала важку, заледенiлу пачку заморожених пельменів.
— Тримай, прикладай. Банк однаково вже зачинився. Сподіваюся, судові виконавці сьогодні сплять.
Дмитро слухняно притис холодний пакет до палаючого обличчя й тихо занив. Генiальний план із погашення маминих боргів обернувся катастрофою, забоєм голови й перспективою залізти в кредитне рабство.
Минуло дві години.
На місто опустився прохолодний весняний вечір. Дмитро так і сидів на пуфику в передпокої, змінивши трохи відталi пельмені на пакет із замороженою вишнею. Набряк перекинувся на перенісся, надаючи йому схожості з сумним павіаном.
Марина поралася на кухні з вечерею, час від часу поглядаючи в коридор. Раптом у замку заскреготів ключ. Двері розчинилися…
