Звертатися до офіційних служб я не наважився. Мережа була надто розгалуженою: вона користувалася закритими об’єктами, перепустками, людьми у формі й документами, які відкривали будь-які пости. Якщо нагорі справді нічого не знали, скарга могла загубитися; якщо знали — моє ім’я опинилося б у потрібних людей ще до кінця розмови.
Мені була потрібна людина, не пов’язана службовою присягою й внутрішньою звітністю, але достатньо вперта, щоб ризикнути. Я згадав Максима, журналіста невеликого мережевого видання. Раніше він розбирався з поганими дорогами й махінаціями в комунальному господарстві, а з початком боїв писав про гуманітарні вантажі, біженців і життя в зруйнованих районах. Близькими друзями ми не були — кілька разів зустрічалися через спільних знайомих.
На його сторінці зберігся допис із пропозицією повідомляти про злочини проти цивільних лише через захищений канал. Під ним був указаний маловідомий месенджер. Я кілька хвилин дивився на адресу, перш ніж почав друкувати.
«Є особисті відомості про таємне перевезення людей разом із тілами. Не чутки. Дуже небезпечно. Потрібна розмова без телефонів і без аудіозапису з вашого боку».
Відповідь з’явилася швидше, ніж я очікував: «Хто ви і що саме бачили? Якщо це пастка, ви марно гаєте час».
Розкривати все в листуванні я не став. Надіслав лише кілька фраз: білий рефрижератор, закрита база, ще живі всередині, занедбана база відпочинку, тіла й полонені в одному кузові.
Максим призначив зустріч на наступний день, о другій годині, на другому поверсі занедбаного павільйону старого ринку. Прийти слід було самому й без телефона. Наприкінці він додав: якщо я порушу хоча б одну умову, іншої можливості поговорити не буде.
Ринок давно втратив колишній вигляд. Половина крамниць стояла зачиненою, в інших продавали овочі, дешевий одяг і підробки. Другий поверх потрібної будівлі був порожній. Сходи рипіли під кожним кроком, у повітрі змішалися пил, пліснява й запах відсирілого картону.
Максим чекав біля вікна на пластиковому стільці. У руках тримав паперовий блокнот. Побачивши мене, підвівся.
— Ти Назар?
— Так.
— Камер тут немає, телефон лишився в машині. Якщо ти привів за собою людей, першим постраждаєш сам. Ми обидва зараз ризикуємо однаково.
Дивним чином це заспокоїло. Він запропонував говорити без довгого вступу.
Я виклав основні епізоди: секретний майданчик, стукіт, стрибок температури, слова про теплий мішок, зв’язаного полоненого, їдальню й чоловіка в сірій куртці. Про записувальні пристрої згадав не відразу. Спершу вдивлявся в реакцію Максима, намагаючись зрозуміти, чи слухає він як журналіст, чи подумки вирішує, кому мене здати.
Нарешті я поклав перед ним карту пам’яті з камери й накопичувач з аудіофайлами. Він узяв пластик кінчиками пальців, ніби той міг вибухнути.
— Ти розумієш цінність цих матеріалів?
— Розумію.
— Якщо почну перевіряти й публікувати, по мене теж прийдуть.
— По мене вже йдуть. Із доказами чи без них — різниця невелика. Але так з’являється бодай шанс.
Максим довго мовчав. Потім сховав носії.
— Я перевірю все, що зможу. Не обіцяю негайної гучної публікації. Якщо хоча б половина підтвердиться, спробую вийти на людей, здатних діяти поза місцевою системою. А ти поки що маєш лишитися живим. Жодних раптових подвигів.
Ми покинули павільйон окремо. Зовні місто не змінилося: люди сварилися через ціни, чекали транспорт, обговорювали зведення й перебої. Але тепер мені постійно траплялися деталі, яких раніше я не помічав.
Вранці й увечері біля будинку стояла та сама синя легкова машина. Чоловік у сірій куртці двічі опинився в магазині, де я купував хліб і сигарети. Можливо, це був інший чоловік, але хода й манера дивитися на відображення у вітринах здавалися знайомими.
На базі Роман довше, ніж зазвичай, вдивлявся мені в обличчя. Тарас кілька разів починав розмову й обривав себе. Одного разу я виявив, що речі в кабіні зсунуті, а відсік під сидінням прикритий не до кінця. Хтось шукав схованку, хоча нічого не забрав.
Того ж вечора Олег Васильович викликав мене до кабінету. Він перегортав папери, не показуючи жодної сторінки.
— По базі ходять розмови, Назаре.
— Про що?
— Хтось ділиться зайвим із людьми ззовні.
Серце важко вдарилося об ребра.
— Ви вважаєте, що це я?
Він підвів очі. У них було не підозріння, а майже відкрите попередження. Я збрехав, що ні з ким не розмовляв.
— Дуже хочу тобі вірити. Ти тямущий хлопець, але іноді думки заводять надто далеко. Людина так захоплюється складними речами, що перестає помічати просту — власне життя.
Олег Васильович ледь усміхнувся.
— Бережи його. Другого в тебе не буде.
Я вийшов на майданчик, відчуваючи холодний піт між лопатками. Після цього Максим мовчав три доби. За ці дні я встиг вирішити, що його затримали, що він не повірив або передав матеріали комусь, хто вважав мене божевільним. Уночі прийшло коротке повідомлення: зустрітися завтра в колишньому місці, без телефонів, нікому ні слова. Останні два слова були виділені окремо: «Вкрай серйозно»…
