На другій зустрічі Максим виглядав так, ніби всі три дні не спав. Щетина потемніла, під очима залягли синюваті тіні, зате в рухах з’явилася стримувана злість.
— Ти втягнув у це не тільки себе, — вимовив він одразу. — Тепер я теж усередині.
Він поставив на запилений стіл дешевий плеєр і ввімкнув запис. У порожньому павільйоні пролунали удари з кузова, потім стогін і мій голос: я просив невідомого триматися. Почулися двері, що відчинялися, команди біля їдальні, відповіді чоловіка в сірому й мої спроби зберегти полоненому життя.
Максим вимкнув пристрій.
Після раптової тиші власне дихання здалося надто гучним. Почути все збоку виявилося важче, ніж пережити в кабіні. На записі мій голос тремтів, хоча тоді мені здавалося, що я говорю твердо. Між словами розрізнялися деталі, які пам’ять витіснила: скрегіт взуття по металевій підлозі, коротка команда охоронця, слабкий рух полоненого. Тепер те, що сталося, існувало не тільки в моїй голові. Воно стало послідовністю звуків, яку інша людина могла відтворити знову.
— Одного слова «страшно» тут недостатньо. Якщо матеріали потраплять у відкритий доступ, людям на дуже високому рівні доведеться пояснювати, звідки взялися ці перевезення.
— Тоді що ти робитимеш?
— Проста публікація вб’є нас раніше, ніж її встигнуть прочитати. У матеріалах чути голоси й видно орієнтири маршрутів, за якими можна вирахувати всіх учасників. Я зв’язався з колегами й правозахисниками за кордоном. Їм недостатньо розповіді, але ці файли вже доказ. Для справжнього розслідування потрібні імена, точні місця, схема руху. Що з цього ти можеш дістати?
— Поки що тільки частину.
— Отже, знадобиться більше. Ти готовий продовжувати?
Максим не підштовхував мене й не обіцяв захисту. Він чесно дав зрозуміти: публікація може не врятувати нікого з нас, а доказів однаково недостатньо. Потрібно було зіставити мітки часу, з’ясувати, кому належать об’єкти, перевірити, чи збігаються голоси з людьми на відео. Поки цього немає, організатори назвуть матеріали постановкою, а мене — людиною, яка втратила глузд після перевезення загиблих.
Я подивився на плеєр. Відступити зараз означало залишити йому кілька страшних файлів без контексту й дозволити системі перечекати шум. Продовжити — свідомо знову сісти за кермо, знаючи, кого можу виявити позаду. Саме усвідомленість робила новий вибір важчим за перший.
Я зрозумів, що відтепер ідеться не про випадкову спробу заспокоїти совість. Доведеться входити в схему глибше й робити це свідомо.
— Готовий.
Того дня на базу я їхав, наче на іспит, де помилка коштуватиме життя. У кожному повороті голови вчувалося спостереження, кожен шерех здавався сигналом. Тарас перехопив мене між машинами й тихо попросив зайти в кабіну.
Ми зачинили двері. Він зробив радіо голосніше, заглушаючи можливе підслуховування, і довго дивився крізь лобове скло.
— До мене дійшов слух: один із водіїв працює не тільки на тих, хто видає нам конверти.
Я завмер, але Тарас підняв долоню.
— Не зізнавайся. Я не питаю імені. Якщо це ти, ще можна зупинитися.
— Чому саме зараз?
— Нагорі дізналися про витік, журналістів і якісь записи. Коли такі люди починають шукати джерело, вони не проводять акуратного розслідування. Вони зачищають усе довкола. Я бачив це раніше. Учора людина сміялася біля курилки, сьогодні всім повідомляють, що вона терміново поїхала через сімейні справи, а завтра її речі вже лежать у смітнику. Після цього прізвище зникає з журналів і розмов.
Тарас потер обличчя долонями.
— Я ніколи не вважав себе сміливим. Обрав першу дорогу й мовчав. Пам’ятаєш нашу розмову? Але якщо ти справді пішов третьою, знай: наприкінці майже завжди чекає одне й те саме.
Він вимовив це без осуду. На його обличчі читалася втома людини, яка багато разів знаходила причини не втручатися й щоразу платила за них новою безсонною ніччю. Тарас боявся не тільки за себе. У нього були близькі, і будь-яке необережне слово могло вдарити по них. Від цього попередження звучало вагоміше: він не намагався повернути мене до боягузтва, а показував ціну, яку сам щодня рахував.
— Це ще не доводить, що нею не треба йти.
Він коротко всміхнувся.
— Ось за такі відповіді тебе й приберуть раніше за інших.
Наступного дня Олег Васильович зібрав трьох водіїв: мене, Тараса й чоловіка на ім’я Богдан, якого раніше я бачив лише здалеку. На столі перед ним лежали три теки й три незапечатані конверти. Уже з виразу його обличчя було зрозуміло: звичайної поїздки не буде…
