— Має бути довгий маршрут, — оголосив Олег Васильович. — Частина пройде територією з невизначеним контролем, потім буде кілька серйозних перевірок. Основний вантаж звичний, але додасться особлива партія.
Останні слова він вимовив без натиску, однак саме вони змусили Тараса підвести очі.
— Точні місця вивантаження Роман повідомить під час руху. Папери підготовлені, машини оглянуті. Назаре, на тебе розраховуємо особливо: дорогу вже знаєш, новачком тебе не назвеш.
Він зробив коротку паузу.
— Можливі перевірки людей, які не входять до наших домовленостей. У кожного в бардачку буде закритий конверт. Розкривати лише в разі реальної загрози огляду кузова.
Я прибрав свій конверт, і згодом на кожному повороті він шарудів під кришкою, наче невеликий заряд із годинниковим механізмом. Максим чекав імен, напрямків і нових доказів. «Особлива партія» могла дати все це, але внутрішнє чуття підказувало: саме ця поїздка здатна стати останньою.
Виїзд призначили на пізній вечір. Три білі рефрижератори вишикувалися вздовж складу. Роман перевіряв датчики, оглядав колеса, торкався долонею боковин шин і поглядав на важке небо.
— Погода неприємна, — пробурмотів він. — Аби тільки згори не заговорило гучніше, ніж дорога.
Олег Васильович іще раз пояснив порядок колони. Першим ішов Богдан як найдосвідченіший і знайомий із постами, слідом я, замикав Тарас. Дистанцію слід було тримати, але машини не мали втрачати одна одну з поля зору. Будь-яка позапланова зупинка допускалася лише за командою Романа або Олега Васильовича.
Перш ніж відпустити нас, начальник затримав на мені погляд.
— Якщо почнуться складнощі, повторюй дії Богдана. Він уміє виходити з неприємних ситуацій.
Завантаження тривало довше, ніж зазвичай. Мішки з тілами переносили швидко й без розмов, потім під’їхав візок із довгими вузькими ящиками, загорнутими в сіру плівку. Замість зрозумілого маркування на них стояли комбінації літер і цифр.
— Це особлива партія? — запитав я Романа.
— Вона сама. Якщо щось загубимо, спершу спитають за ці ящики.
— Усередині зброя?
— Для деяких людей гірше за зброю. Чутливе обладнання, здатне зруйнувати чужі плани. На іншому боці його теж дуже хочуть отримати.
Він не дозволив мені підійти ближче, пояснивши, що кріплення спеціальні й перевірить їх особисто. Більшого знати не потрібно було. Між тілами ховали техніку, довкола якої стикалися інтереси людей, що стояли значно вище за водіїв.
Я ввімкнув камеру й диктофон, потім подивився в дзеркало на глуху білу стіну.
— Якщо сьогодні все закінчиться, хай не буде намарно, — сказав я собі.
Колона покинула місто. Перші години нічим не відрізнялися від попередніх ночей: темна траса, рідкісні зустрічні фари, знайомі пости, де документи про перевезення загиблих діяли сильніше за будь-які пояснення. Потім з’явилися дрібні порушення звичного порядку.
На одній перевірці старший довго називав по рації номери наших машин. Богдан попросив усіх зберігати спокій. Нас пропустили, але невдовзі в дзеркалі з’явилася легкова машина без номерних знаків. Вона трималася за Тарасом на однаковій відстані, зникала на поворотах і знову з’являлася.
На прямій ділянці я відчинив бардачок. Усередині конверта лежав складений аркуш без підпису й печатки. Інструкція наказувала в разі спроби примусового огляду викликати закритий канал. Якщо піти неможливо й виникне ризик захоплення, вантаж слід було знищити.
У додатку пояснювався спосіб: під панеллю ліворуч від керма містився перемикач форсованого охолодження. Після його активації температура в кузові швидко падала до граничної. Чутливе обладнання виходило з ладу.
Про людей в інструкції не було ані слова. Якщо серед мішків знову перебував хтось живий, мороз мав убити його разом із технікою. Я намацав пластик під кермом і відсмикнув руку. Тепер у мене були докази проти системи, а в системи — перемикач, яким вона змушувала мене знищити все, що могло заговорити…
