Я склав інструкцію й повернув її до конверта. За кілька годин дорога ввійшла в густий ліс. Дерева по обидва боки стояли суцільними чорними стінами, світло фар відкривало лише невелику сіру ділянку попереду. За її межами могло бути що завгодно.
Загальний канал раптом ожив.
— Колона, знижуйте швидкість, — напружено промовив Богдан. — Попереду пост, якого немає в маршруті.
Роман одразу запитав, що він бачить.
— Два броньовики, три позашляховики. Розпізнавальних знаків немає, форма в людей різна. Не схоже на наших.
Серце провалилося кудись униз. Ми сповільнилися. Попереду вже проступали силуети техніки, сліпуче світло й люди, які перегородили дорогу шипованою стрічкою. По краях стояли двоє з автоматами, ще один вийшов у центр смуги й підняв руку.
Роман наказав приготувати документи: лишався шанс, що це новий пост, про який йому не повідомили по зв’язку. Але рухи озброєних людей не нагадували звичайну перевірку. Вони заздалегідь відрізали шлях і розосередилися так, щоб тримати всі три кабіни під прицілом.
Богдан зупинився першим, я завмер за ним, Тарас — останнім. Із ведучої машини водій вийшов і попрямував до чоловіка в чорній куртці з піднятим капюшоном. Крізь лобове скло я бачив їхні різкі жести. Богдан показував папери, незнайомець відмахувався й указував на задні двері.
Роман заговорив по закритому зв’язку:
— У мене немає підтвердження цього поста. Схоже, вони діють не з нами. Якщо віддамо вантаж, потім уже свої шукатимуть, кого покарати. Якщо не віддамо…
— Тоді не отримають узагалі нічого, — закінчив Тарас. У його голосі не було бравади.
Богдан повернувся до кабіни.
— Засідка, — повідомив він без зайвих слів. — Посвідчення показувати не хочуть, печатки їх не цікавлять. Вимагають відчинити всі кузови. Дали три хвилини, щонайбільше п’ять. Потім обіцяють діяти силою.
Запала тиша. Я дивився в дзеркало на білий метал за спиною. Там були тіла, дорога техніка й, можливо, людина, яку знову не внесли в папери. Ніхто не сказав, що сьогодні живих немає.
Кожне рішення вело до загибелі. Відчинимо — ящики забере невідома група, а разом із ними отримає всіх, хто здатен свідчити. Це могли бути противники, конкуруюча мережа або ті самі керівники, які влаштували перевірку. Відмовимося — нас розстріляють біля машин. Спробуємо втекти — стрічка порве шини, а автомати довершать почате. Залишиться перемикач під панеллю, який погубить живих холодом і знищить докази.
Максим десь чекав нових доказів. Але жодне розслідування не вартувало того, щоб я власноруч перетворив кузов на крижану могилу.
— Час спливає, — попередив Богдан. — Вони вже знімають запобіжники.
Я глибоко вдихнув.
— Є ще один вихід.
Роман і Тарас водночас запитали який.
— Покажемо рівно те, що вони розраховують знайти, але не дамо побачити решту. Під час завантаження я помітив: у Богдана біля правої стулки лежать тільки мішки, ящики зсунуті глибше. Він відчинить одну половину.
— Вимагатимуть другу, — заперечив Тарас.
— Тоді вдай поломку. Дим, перегрів, будь-яку несправність. Поки вони відволічуться, Богдан зачинить двері й повернеться за кермо. Форсований холод вмикаємо, тільки якщо іншого виходу зовсім не лишиться.
— Що нам дасть цей спектакль? — запитав Роман.
— Кілька хвилин і сумнів. Вони побачать загиблих і, можливо, вирішать, що не варто ризикувати через звичайне санітарне перевезення. Особлива партія лишиться прихованою.
— А якщо не повірять?
Відповісти було нічим.
— Тоді становище не стане гіршим, ніж зараз.
Роман помовчав, потім запитав Богдана, чи зможе той відчинити тільки одну стулку, ніби випадково. Досвідчений водій підтвердив. Він назвав це квитком без вороття.
— У кожного з нас такий квиток уже в кишені, — сказав Роман. — Діємо за планом Назара. Якщо почнуть стріляти, всі повертаються в кабіни й активують охолодження.
Я на мить заплющив очі й подумки попросив пробачення в тих, хто лежав по той бік металу. Потім Богдан відчинив двері й попрямував до задньої частини своєї машини, а озброєні люди зімкнулися довкола нього…
