Те, що раніше висіло між ними без назви, набуло юридичної форми, а разом із нею — ваги. Назар почав частіше залишатися вдома. Одного разу сам сказав, що перевів частину справ у віддалений формат і тепер їздитиме в офіс не п’ять днів на тиждень, а три. Олеся не спитала чому саме зараз. Вона й так розуміла, що відповідь була не лише про зручність.
Увечері вони дедалі частіше сиділи на веранді. Міра — у шезлонгу поруч, Назар із кавою, Олеся з чаєм. Іноді розмовляли, іноді мовчали, і мовчання вже не вимагало виправдання.
— Ти коли-небудь думала, чим хотіла б займатися? — спитав Назар одного разу. — Не як тимчасова робота. Узагалі.
Олеся всміхнулася трохи втомлено.
— Такі запитання ставлять люди, у яких був час про це думати.
— А в тебе?
— У школі хотіла бути ветеринаркою. Потім зрозуміла, що вчитися довго й дорого. Почала думати про те, що реально.
— А зараз?
— Зараз думаю про Міру.
— Це не зовсім відповідь.
— Зате правдива.
Вона помовчала. На веранді пахло вологою деревиною й садом.
— Мені подобається порядок, — сказала вона нарешті. — Не просто чистота. А коли все влаштовано правильно. Коли в кожної справи є місце, у кожної речі — сенс, і дім працює без зайвого шуму. Тут я це бачу. Мені цікаво не лише мити й розкладати. Мені цікаво розуміти, як усе тримається.
— Управління, — підказав Назар.
— Може бути.
— У моїй компанії є адміністративний відділ.
— Не треба, — одразу сказала Олеся.
— Що саме не треба?
— Пропонувати мені щось із жалю або тому, що ти тепер відчуваєш відповідальність. Я сама зрозумію, коли прийде час.
Назар не образився.
— Я сказав це тому, що бачу людину з хорошою головою. Жаль тут ні до чого. Але добре. Коли прийде час — поговоримо.
Міра вирішила втрутитися: спочатку коротко пискнула, потім видала гучне вимогливе обурення. Олеся взяла її, почала гойдати, але дівчинка не заспокоювалася.
— Дай мені, — сказав Назар.
— Вона зараз не так просто…
— Дай.
Олеся передала доньку. Він підвівся й пішов верандою повільним широким кроком. Міра ще трохи поворчала, потім замовкла й почала серйозно вивчати його обличчя.
— Вона тебе слухається краще, ніж мене, — сказала Олеся.
— Неправда.
— Правда. Їй твій голос подобається.
Назар подивився на Міру.
— Чуєш? Мама вважає, що ми з тобою домовилися.
— Я не це сказала.
— Я зрозумів, що ти сказала.
Він усміхнувся кудись убік, не їй і не дитині, але Олеся все одно побачила. Саме в цей момент, на широкій веранді, у вечірньому світлі, вона зрозуміла: Ліда мала рацію. Вона нічого не переплутала. Це не вдячність і не страх залишитися без опори. Просто цей чоловік, який ходив дерев’яними дошками з її донькою на руках, уже став частиною того, що вона подумки називала домом.
Від цього стало страшно. Не погано, не тривожно, а саме страшно — бо коли з’являється те, що дороге, тут же з’являється можливість це втратити.
— Назаре, — сказала вона тихо.
— Так?
Він обернувся. Подивився уважно, без поспіху. Щось прочитав у її обличчі, Олеся зрозуміла це з того, як його погляд став глибшим. Міра засопіла й заплющила очі. Назар обережно сів, утримуючи її так, щоб не розбудити. Вони мовчали. Але тепер мовчання було іншим: щільним, теплим, майже живим.
Олеся думала: сказати зараз чи зачекати. Вона вибрала зачекати. І вперше це не здалося боягузтвом. Радше витримкою. Різниця була тонкою, але важливою…
