Лариса Федорівна зустріла його в холі. Невисока, щільна, зібрана, зі швидким діловим голосом людини, звиклої не витрачати зайвих слів там, де йдеться про життя й документи. Вона провела його коридором, де пахло теплою хлоркою, дитячим милом і чимось лікарняним, незмінним у всіх подібних місцях.
— Її звати Олеся, — сказала вона, зупинившись біля дверей із маленькою табличкою. — Двадцять три роки. Приїжджа. Дівчинка народилася три дні тому.
— Дівчинку вже назвали?
— Міра. Але поки що це лише зі слів матері. Офіційно ще нічого остаточно не оформлено.
Назар кивнув.
— Я зайду з вами, — запропонувала Лариса Федорівна.
— Не треба. Я сам.
Головлікарка трохи підвела брови. Можливо, звикла супроводжувати такі розмови, тримати їх під контролем. Але сперечатися не стала. Назар узявся за ручку, відчув під долонею холод металу й штовхнув двері.
Палата виявилася невеликою, на два ліжка. Друге пустувало, акуратно застелене сірим казенним покривалом. Біля вікна стояло прозоре дитяче ліжечко на коліщатках. Поруч, на ліжку, підібгавши під себе ноги, сиділа молода жінка. На руках вона тримала згорток у білій пелюшці. Почувши кроки, жінка підвела голову.
Назар зупинився так різко, ніби в коридорі за його спиною зникла підлога.
Обличчя стало худішим і дорослішим; під очима залягли сині тіні втоми, але пам’ять спрацювала швидше за розсудок: Назар упізнав її майже одразу. Ці вилиці. Ці брови, трохи розлітні до скронь, через які в юності вона завжди здавалася здивованою. Світло-карі очі з бурштиновою іскрою, які на сонці ставали майже золотавими. Олеся Савченко. Дівчина з того самого маленького селища, де він не був уже багато років. Онука старого Семена, що лагодив взуття в низькому сараї й тримав рудого пса на прізвисько Рудик.
Він бачив її в пам’яті зовсім іншою: п’ятнадцятирічною, тонкою, з книжкою на колінах, на зелених дерев’яних гойдалках у дворі його батьків. Того літа він приїжджав додому після першого курсу, їй потрібна була допомога із задачею з фізики. Потім були ще запитання — з літератури, з історії, про життя, про яке вона тоді знала мало, але питала з такою жадібністю, ніби поспішала вирватися далі. Кілька вечорів вони сиділи на ґанку, говорили до темряви. Потім він поїхав учитися. Потім повертався дедалі рідше. Після смерті батьків перестав зовсім.
І тепер вона сиділа перед ним у лікарняній палаті з новонародженою дівчинкою на руках. Олеся теж упізнала його. Він зрозумів це не за жестом і не за словами — за тим, як її обличчя на мить втратило будь-який вираз, а потім зібралося наново, уже інакше.
— Назар, — сказала вона.
Не спитала. Просто вимовила його ім’я, як підтвердження неможливого…
