Назар приїхав увечері. Тарас привіз його близько шостої. Він постукав у флігель, хоча двері були прочинені, і зайшов лише після її «так». Олеся розігрівала на кухні вечерю, яку залишила Галина Савеліївна. Міра спала в дитячій.
— Влаштувалися?
— Так. Дякую за кімнату для Міри.
— Дякуй Галині Савеліївні. Вона все робила. Я тільки список подивився.
Він оглянув кухню, ніби перевіряв, чи не залишилося чогось недодуманого.
— Чогось бракує?
— Поки не знаю. Напевно, зрозумію пізніше, коли звикну.
Назар кивнув і на мить замовк.
— Я хотів одразу пояснити порядок, щоб не було зайвих очікувань. Сніданок зазвичай роблю собі сам, їду рано — о восьмій або раніше. Обідаю в місті. Увечері Галина Савеліївна готує на всіх, це її територія, вона сама скаже, де потрібна допомога. Перші два-три тижні твоя робота — прийти до тями. У тебе новонароджена дитина. Ночі будуть важкими. Про господарство поговоримо пізніше.
— Я не вмію сидіти без діла.
— Хоча б тиждень доведеться.
— Ти так упевнено говориш, ніби знаєш, що я вмію.
— Не знаю, — погодився він. — Зате знаю, що Мірі чотири дні. І тобі теж треба відновитися.
Олеся нічого не відповіла. Суперечка ще була в неї на обличчі, але в словах уже закінчилася.
Перший тиждень не був поганим. Він був просто першим тижнем із новонародженою дитиною. Міра прокидалася вночі о другій, потім о четвертій, потім під ранок, а іноді без жодної системи, ніби перевіряла, наскільки дорослі навколо готові підкорятися її диханню. Олеся вставала щоразу. Годувала, міняла пелюшку, ходила кімнатою, поки власні ноги не починали плутатися. Удень вона засинала тоді, коли засинала донька. За кілька днів тіло саме вивчило цей ритм: є п’ять хвилин — спи, є тиша — не думай, є плач — підводься.
Назар виїжджав рано, повертався по-різному. Іноді до вечері, іноді пізно ввечері, іноді залишався в міській квартирі. Олеся спершу не знала, як триматися при його появі. Вона дякувала менше, ніж хотілося, бо боялася потонути у вдячності, і говорила по суті більше, ніж вимагалося, бо суть була безпечною. Але дивним чином незручності не виникало. Вони віталися, обмінювалися короткими фразами, іноді разом вечеряли на кухні основного будинку, де Галина Савеліївна розпоряджалася каструлями, як командир невеликого війська.
На восьмий вечір Назар постукав у флігель. Олеся відчинила з Мірою на руках. Дівчинка щойно поїла, але заспокоюватися не збиралася: морщила обличчя, кректала, збиралася заплакати й передумувала.
— Можна? — спитав він.
— Заходь.
Він увійшов, зняв піджак і повісив на спинку стільця. Подивився на Міру.
— Дай мені.
Олеся недовірливо примружилася.
— Ти вмієш тримати таких маленьких?
— Ні.
— Прекрасний початок.
— Зате ти, здається, восьму добу не спиш нормально.
Вона вагалася лише секунду. Потім передала йому доньку, пояснила, де підтримувати голову. Назар узяв Міру незграбно, але обережно, майже урочисто. Дівчинка насупилася, відчувши чужий запах, і вже приготувалася обуритися, але він почав повільно ходити кімнатою. Кроки були рівні, широкі, спокійні. Міра прислухалася до цього ритму, сопнула й вирішила відкласти протест.
Олеся сіла на диван. Перші хвилини вона стежила за кожним його рухом. Потім стіни попливли, повіки стали важкими. Отямилася вона, як їй здалося, від власної тривоги. Минуло близько сорока хвилин. Назар сидів у кріслі навпроти, Міра спала в нього на руках. Він дивився на дівчинку так зосереджено й тихо, що Олеся відвела очі, ніби випадково побачила чужого листа.
— Лягай, — сказав він упівголоса. — Я посиджу.
— Це незручно.
— Кому?
— Назаре.
— Олесю.
Він вимовив її ім’я спокійно, майже з усмішкою, і знову подивився на Міру.
— Спи.
Вона лягла, натягнула плед до плечей. Крізь сон чула, як він ходить кімнатою, як трохи рипить дошка біля вікна, як Міра іноді ворушиться й знову затихає. Вранці Назара вже не було. На кухонному столі стояла чашка, накрита блюдцем, поруч лежала записка швидким, дрібним почерком: «Кава. Галина Савеліївна зайде о десятій».
Олеся відпила. Кава була міцною, без цукру, саме такою, як вона любила. Вона точно ніколи йому цього не казала. За вікном виднілися мокрі яблуні й дерев’яна лавка під ними. Міра спала. Олеся сиділа з теплою чашкою в долонях і вперше за довгий час відчувала не полегшення навіть, а незвичність того, що хтось подумав про неї без прохання, без вигоди, без приводу. Це було майже ніяково. Вона склала записку вчетверо й поклала до кишені халата…
