Три тижні минули в ритмі, який задавала не Олеся, не Назар і навіть не Галина Савеліївна, а Міра. Годування, сон, недовге неспання, знову годування. Пелюшки, крихітні шкарпетки, вологі серветки, нічник, який горів майже до ранку. Поступово Олеся перестала падати в сон за першої нагоди й почала помічати будинок.
Він був великим, але не музейним. У ньому жили: на веранді стояли гумові чоботи Назара, забруднені землею; у вітальні на дивані лежали ділові журнали впереміш із книжкою без закладки; на кухні Галина Савеліївна знала кожну шухляду і, здавалося, могла із заплющеними очима знайти будь-яку кришку. У будинку не було тієї холодної розкоші, якої Олеся боялася. Тут усе було дороге, але не виставлене напоказ. Навіть тиша відрізнялася від міської — не порожня, а глибока.
На двадцять другий день Олеся сама прийшла до Галини Савеліївни. Міра спала в слінгу в неї на грудях, тепла й важка.
— Я готова працювати. Скажіть, що робити.
Галина Савеліївна подивилася спершу на неї, потім на дитину.
— Назар Климович велів тебе не квапити.
— Я чула. Але я готова. Мені потрібна справа.
Літня жінка трохи помовчала, потім кивнула.
— Почнемо з малого. Посуд, легке прибирання, допомога на кухні. Важкого не чіпати. Спина після пологів — не залізна.
— У мене нормальна спина.
— У всіх вона нормальна, поки не схопить. Не сперечайся зі мною, дівчинко. Я скажу, коли можна.
Так у будинку почалося інше життя. Олеся працювала вранці, коли Міра спала, і швидко показала, що не чекає вказівок там, де сама бачить справу. Вона мила чисто, розкладала акуратно, не грюкала дверцятами, не лінувалася й не метушилася. Галина Савеліївна оцінила це по-своєму: спочатку стала менше повторювати, потім почала довіряти їй ключі від комори, потім одного разу спитала не наказом, а порадою, що краще приготувати на вечерю.
Назар помітив зміну не одразу, а як помічають повітря після провітрювання. Повернувся ввечері, пройшов будинком і зупинився у вітальні. Усе ніби було на місці, але простір став живішим. У вазі на столі стояли гілки з червоними ягодами із саду. Вікна на веранді були вимиті так, що в них відбивалися ялини. Пледи складені інакше, зручніше. За вечерею він спитав Галину Савеліївну:
— Це Олеся?
— А хто ж? — відповіла та, накладаючи йому картоплю. — Руки в неї правильні. І голова теж.
Наступного ранку Назар зупинився біля флігеля перед від’їздом. Постукав. Олеся відчинила, тримаючи Міру на руках. Волосся зібране абияк, на ній були джинси й сіра футболка, обличчя ще сонне, але вже зібране.
— Доброго ранку. Я хотів сказати: ти добре працюєш.
Вона подивилася на нього так, ніби похвалу треба було кудись покласти, а відповідного місця не знайшлося.
— Це моя робота.
— Знаю. І все одно кажу.
Він поїхав, а Олеся зачинила двері й несподівано для себе усміхнулася. Усмішка була короткою, майже прихованою, але справжньою…
