На вихідних Назар дедалі частіше залишався в будинку. Спочатку він зникав у кабінеті на другому поверсі, говорив телефоном, ходив кімнатою під час переговорів — Олеся чула кроки над стелею. Але поступово він став спускатися раніше. Сидів на веранді з кавою. Читав. Одного разу вийшов у сад, коли Олеся катала Міру в колясці, і просто пішов поруч. Без запитання, без пояснень, мовчки. Потім мовчання саме переросло в розмову.
Вони говорили не про господарство й не про документи. Олеся розповідала про коледж, про ресторан, де пропрацювала п’ять років, про постійну відвідувачку, літню даму, яка щоп’ятниці замовляла салат із буряка й келих білого вина.
— І завжди залишала на чай одну й ту саму невелику суму, — говорила Олеся. — Ні більше, ні менше. Рівно стільки, скільки вирішила для себе колись. Я кілька років перевіряла.
Назар сміявся. Не тим ввічливим сміхом, який тримають для чужих історій, а відкрито, несподівано м’яко. У відповідь він згадував свій перший склад — маленький, холодний, із протікаючим дахом, орендований на гроші, які йому позичив старий знайомий батька. Розповідав, як ледь не зірвав перший контракт, бо водій переплутав адресу.
— Я тоді сам поїхав, — сказав він. — У костюмі. Перевантажував коробки руками. Клієнт дивився на мене так, ніби думав: або ця людина божевільна, або їй справді потрібен контракт.
— І що вирішив клієнт?
— Що друге. Але перше теж не виключив.
Олеся сміялася, і Міра, якій ішов другий місяць, починала повертати голову на голоси. Особливо на голос Назара — низький, рівний, спокійний. Він помітив це й став іноді нахилятися до коляски.
— Міро, як у нас справи?
Дівчинка серйозно дивилася на нього, сопіла й морщила носа.
— Зрозумів. День складний, але продуктивний.
Олеся спостерігала за ними й не могла поєднати цю картину з образом людини, яка володіла компанією, розмовляла з юристами й жила сама у величезному будинку. Вона чекала від нього ввічливої дистанції. Або жалю зверху вниз, що було б гірше. Але він тримався інакше: так, ніби Міра не була обставиною, а стала людиною, яку він упізнавав день за днем.
Наприкінці другого місяця між ними сталася розмова, якої Олеся не чекала, хоча, мабуть, вона давно назрівала. Увечері Міра вже спала, Галина Савеліївна пішла до себе, Олеся прибирала кухню основного будинку. Назар сидів за столом із ноутбуком. Деякий час вони мовчали, і це мовчання не заважало.
Потім він закрив ноутбук.
— Ти думаєш про те, що буде далі?
Олеся витерла руки рушником і обернулася.
— У якому сенсі?
— У будь-якому. Міра підросте. Тобі може знадобитися інша робота. Або навчання. Або щось своє. Ти про це думаєш?
— Щодня, — сказала вона чесно. — Але конкретної відповіді поки немає.
— Я не кваплю.
Вона уважно подивилася на нього.
— Тоді навіщо питаєш?
Назар відсунув ноутбук.
— Тому що хочу розуміти, що ти не почуваєшся замкненою. Що ти тут не лише тому, що того дня іншого виходу не було.
Олеся мовчала досить довго.
— Коли я приїхала, іншого виходу справді не було. І ти це знаєш. Не будемо прикрашати.
— Не будемо.
— Але зараз… — вона помовчала, добираючи слова не для краси, а для точності. — Зараз мені тут добре. І Мірі добре. Це не відповідь на все життя, але це чесна відповідь на сьогодні.
— Добре, — сказав Назар.
У його обличчі щось змінилося ледь помітно. Можливо, зникла напруга. Можливо, навпаки, з’явилося щось, чому він поки не дав назви.
— На добраніч, Олеся.
— На добраніч.
Вона вийшла до флігеля й деякий час стояла в темному передпокої, не вмикаючи світла. За стіною дихала Міра. Олеся розуміла: сказане було правдою, але не всією. Під цією правдою вже лежав інший шар, небезпечніший. Вона поки не наважувалася його торкатися…
