Мірі виповнилося два місяці в п’ятницю. Олеся нікому про це не нагадувала, але сама відзначила зранку: дістала з шафи повзунки на розмір більші й із подивом виявила, що донька майже доросла до них. Це викликало водночас гордість і легкий переляк. Час, який ще недавно здавався нерухомим, раптом виявився швидким. Дитина росла. Життя, якого Олеся в лікарняній палаті не бачила попереду, розгорталося, як дорога за поворотом.
Галина Савеліївна принесла до флігеля яблучний пиріг, поставила на стіл і сказала лише:
— День такий.
Після її відходу Олеся зрозуміла: Назар пам’ятав дату й сказав їй. Увечері він сам прийшов із невеликою коробкою. Усередині виявився м’який сірий заєць із довгими вухами й пришитими очицями.
— Напевно, дурнувато, — сказав він, стоячи на порозі. — Вона ще маленька. Я не знав, що дарують у два місяці.
Олеся взяла іграшку.
— Не дурнувато. Заходь.
Міра лежала на розвивальному килимку. Останніми днями вона вже намагалася дотягнутися до підвішених іграшок: рухи були незграбними, але намір — серйозним. Назар сів просто на підлогу поруч, без зайвих розмов, і став дивитися, як дівчинка воює з помаранчевим кільцем.
— Вона так щовечора?
— Хвилин двадцять. Потім втомлюється й спить міцніше.
— Уперта.
— У когось пішла, — сказала Олеся й одразу відчула, що фраза прозвучала надто легко. Надто по-домашньому.
Назар ніби не помітив. Або зробив вигляд, що не помітив. Деякий час він стежив за Мірою, потім вимовив:
— Мені треба обговорити з тобою одне юридичне питання.
Олеся насторожилася.
— Яке?
— Я думав про це майже від самого початку. Хочу оформити опіку над Мірою. Не всиновлення — не зараз. Це інша процедура, довгий процес, і без твого повного розуміння я навіть не підніматиму цього. Але опіка могла б дати їй додатковий захист. Якщо зі мною щось станеться — житло, забезпечення, юридична ясність. Якщо в тебе виникнуть складнощі з документами чи службами, у неї буде ще один дорослий, офіційно відповідальний за неї.
Олеся слухала мовчки. Обличчя стало закритим — так вона виглядала, коли водночас думала й стримувала почуття, щоб вони не сказали раніше за неї.
— Ти розумієш, як це звучить? — спитала вона нарешті. — Ніби ти хочеш отримати права на мою дитину.
— Розумію.
— І?
— Це не означає, що я хочу її в тебе забрати.
— Тоді що це означає?
Він добирав слова обережно. У таких розмовах не можна було дозволити собі красиву неточність.
— Що вона вже не чужа мені. Я не очікував, що це станеться за два місяці, але сталося. І якщо я можу зробити так, щоб у Міри було більше захисту, я хочу це зробити. Не для себе. Для неї.
Міра тим часом перемогла помаранчеве кільце, схопила його обома руками й одразу потягла до рота. Олеся машинально поправила іграшку.
— Мені треба подумати.
— Звісно.
— Не день. Може, більше.
— Стільки, скільки знадобиться.
Після цієї розмови ніщо зовні не змінилося. Назар не став наполегливішим, не приносив нові документи, не повертався до теми за сніданком. Але Олеся відчувала: їхнє життя зрушило. Не різко, не небезпечно, але в якомусь напрямку, який вона поки не називала навіть подумки.
Наступного дня вона зателефонувала Ліді, подрузі з часів коледжу. Ліда працювала в салоні краси, жила в місті, вирізнялася практичним розумом і рідкісною здатністю говорити неприємні речі без жорстокості.
— Він хоче оформити опіку, — сказала Олеся.
— Над Мірою?
— Так.
— А ти?
— Не знаю.
Ліда помовчала зовсім недовго.
— Олесю, я спитаю не про документи. Ти закохалася?
Олеся заплющила очі. Саме цього запитання вона боялася. І, мабуть, саме заради нього зателефонувала.
— Не знаю, — повторила вона.
— Значить, так.
— Чому одразу так?
— Бо ти завжди кажеш «не знаю», коли знаєш, але боїшся зізнатися. Коли правда не твоя — ти відповідаєш швидко.
— Усе складніше.
— Звісно. Чоловік дав тобі дах, роботу, привіз іграшкового зайця дитині на два місяці й тепер хоче стати їй офіційним захисником. Дуже складна ситуація.
— Не смійся.
— Я не сміюся. Я просто чую тебе. Ти боїшся переплутати вдячність із коханням?
Олеся мовчала.
— От, — сказала Ліда м’якше. — Тоді розбирайся не з ним, а із собою. Він, судячи з твоїх розповідей, якраз намагається не тиснути.
Після розмови Олеся довго сиділа на кухні флігеля перед охололим чаєм. Вона вміла думати чесно. Іноді це було неприємно, але саме за цю якість вона себе поважала. Факти. Назар Левченко зробив для неї й Міри більше, ніж будь-хто за останні роки. Це факт. Вона думала про нього, помічала, вдома він чи поїхав, прислухалася до звуку його машини, запам’ятовувала, як він бере Міру, як розмовляє з Галиною Савеліївною, як мовчить за вечерею. Це теж факт.
І третій факт був найнеприємнішим: вона боялася не його. Себе. Боялася стати жінкою, яка після довгої темряви чіпляється за перше джерело тепла й називає це коханням, бо іншого слова не знає. Може, так влаштована вдячність, коли вона надто велика. Може, так виглядає залежність від доброго, якщо раніше доброго було мало.
Вона не знала. І це «не знаю» було чесним.
Міра прокинулася ближче до півночі й заплакала. Олеся взяла її на руки, почала годувати. Нічна тиша завжди робила все простішим: жодних юристів, запитань, сумнівів. Лише маленьке тепле тіло, дихання, долоня на спині, абсолютна довіра в дитячому погляді. Ось це, подумала Олеся, і є любов без умов. Та, де не треба доводити право бути поруч.
Поклавши Міру, вона постояла біля ліжечка, потім узяла телефон і написала Назарові: «Я згодна на опіку. Завтра поговоримо». Надіслала й перевернула телефон екраном донизу. За три хвилини прийшла відповідь. Одне слово: «Добре». І чомусь саме воно — без знаків оклику, подяк і зайвих пояснень — заспокоїло її сильніше за будь-які обіцянки…
