Він відкрив рота, силячись вдихнути. Поки він витанцьовував під живу музику й свято вірив, що за тисячу кілометрів на палубі прохолоджується нічого не підозрююча дружина, вона без шуму зачиняла перед ними всі виходи.
— Іришко! — видушив він нарешті, понуривши голову. — Дай мені все пояснити. Не перебивай! Витрати роздуло до небес, — заговорив Максим, не відриваючи очей від порожньої тарілки, ніби сподівався знайти там порятунок. — Мати не витягла. Олеся тим більше — у неї всі заощадження полетіли на дизайнерські рюші. А знаєш, скільки нині деруть за крижані фігури? 30 000 за шмат замороженої води? А все тому, що лід для них морозять хитрий, фільтрований. І тане він, між іншим, суворо за законами фізики. Довелося терміново оплачувати генератор холоду, інакше лебеді до гарячого перетворилися б на калюжу.
— А мій рахунок, значить, увесь цей льодовик профінансував. — Ми ж планували все повернути. Чесне слово, потроху скидалися б із квартальних бонусів. — Із яких це бонусів, Максе? Тебе на роботі заохочують раз на рік, і тих грошей вистачає рівно на новий килимок у передпокій. І то, якщо брати по акції. — Нічого страшного. Ну, затягнули б паски, розтягнули б віддачу на два роки, ну, на три максимум. — А спитати мене ви не здогадалися. Телефон був при мені, на кожній стоянці ловила. Один дзвінок, Максе. Чоловік підкинув голову, зрадівши знайденому аргументу.
— Та який сенс? — замахав він руками. — Ми ж чудово розуміли, що ти відмовиш. Станеш у позу й почнеш рахувати чужі витрати. — Розуміли, що відмовлю, — повторила вона. — Чудовий висновок. На цьому можемо дискусію закривати. Далі не трудись. Фантазія в тебе відверто слабка. — А як мені накажеш викручуватися? — Він підскочив із табурета. — Там у нових родичів гості ого-го. Приїхали на таких джипах, що наш паркан від вітру хитався. Урізати меню не можна. Засміяли б на смерть. Там на гаряче фазанів подавали. А ти знаєш, що фазана треба запікати не довше 40 хвилин, інакше м’ясо стає жорстким? От кухарі й заломили подвійний тариф за терміновість. А твої фінанси все одно припадали пилом мертвим вантажем.
— Припадали пилом. — Ірина повільно кивнула. — Мій батько їх 20 років на бурових заробляв, ковтав нафтовий пил, спав у вагончику, щоб вони тут припадали пилом, а потім вдало пішли на живу музику для 300 незнайомців, які навіть імені мого не знають. — Ой, давай тільки без цієї лірики про далекі вахти. — Поверни все на рахунок. — Із якої кишені, Ірино? Фізично немає таких сум, але ми скинемося. Мати підсуєтиться, сестра кредит візьме, вигребемо якось.
— Глянь, я ж не з порожніми руками. Вдень гак дав по місту, у машині віз. Твій улюблений узяв — медовий, останній забрав. За мною вже жінка руку тягнула, а я коробку хап — і на вихід. — Скільки він коштує? — Тисячі півтори. Ну, може, 1800, там за бантик накинули. — Урахуємо. Значить, твій борг тепер становить рівно 2 798 200. — Та останній же був! — із непідробною дитячою образою вигукнув Максим. Обличчя його витяглося. Він щиро не розумів, чому героїчний подвиг не оцінили. Ірина посунула коробку на самий край столу. Торт так і лишився лежати там, безглуздий і чепурний.
— Пакуй сумки. — Що пакувати? — Свої манатки. Просто зараз. Дерев’яні ніжки табурета жалібно заскрипіли по підлозі. — У тебе помутніння розуму. Дах спільний. Я тут 14 років цвяха забиваю. Вона дістала із сумки щільну виписку й розгладила папір. — Дивимося сюди. Власник тут я, а підстава — батьківська спадщина. Покрівельне залізо закуповувала я, мідну проводку тягнула я. Квитанції закриваю я. А реєстрація, Максе, дає право ночувати під цим дахом, але ніяк не продавати стіни. — Та ми ж пуд солі разом з’їли. Стільки часу пліч-о-пліч. — От і доїли. Набирай свою матір.
Чоловік тицьнув кнопку гучного зв’язку. Динамік негайно виплюнув оглушливі баси, дзвін скла й чийсь нетверезий крик про кохання і лебедів.
— Максюшо, ти куди випарувався? — перекрикуючи шум, волала свекруха.
— Тут фазанів несуть, а дядько Вітя в декоративний ставок упав. Ми його скатертиною витираємо.
— Мамо. Ірина повернулася. Вона в курсі про банкет і про гроші…
