За кілька днів Олег помітно змінився. Під очима залягли темні тіні, щоки запали, рухи стали різкими. І все ж, переступивши поріг, він натягнув знайому доброзичливу усмішку — ту саму, якій Катерина вірила майже десять років.
— Ось ти де, — промовив він з удаваним полегшенням. — Я обійшов пів міста. Ти втекла з весілля, вимкнула телефон. Ти бодай уявляєш, що мені довелося пережити?
Катерина не підвелася з-за верстака й не випустила пінцета з пальців. Вона просто дивилася, не допомагаючи йому підтримувати звичну роль.
— Я розумію: церемонія, гості, нервове напруження, — м’якше повів далі Олег. — Іноді наречених охоплює паніка. Не треба перетворювати один зрив на катастрофу. Ми можемо все владнати й почати спочатку. Я не серджуся.
— Я чула вашу розмову.
Він завмер на пів кроку.
— Яку саме?
— У дальній спальні. Сережка закотилася під ліжко, і я полізла по неї раніше, ніж увійшли ви з Веронікою. Я чула про повернення моєї пам’яті, медичний архів, строк давності й шлюб. Чула, як ти сказав, що був за кермом.
Усмішка сходила з його обличчя повільно, ніби маску знімали шар за шаром. Олег мовчав, прикидаючи, скільки ще можна заперечувати, потім підтягнув табурет і сів навпроти. Він поводився так, ніби їм належало разом вирішити складну побутову проблему.
— Гаразд. Раз ти все чула, говоритимемо без удавання. Так, машину вів я. Так, перед цим випив. Але аварія була нещасним випадком. Я не хотів смерті Зоряни. Я кохав її.
— Дорога не змушувала тебе сідати за кермо. Ти сам це зробив, не послухав мене, розігнався на льоду й згубив мою сестру. А потім переклав свою провину на мене.
— Я запанікував! — голос Олега злетів угору, але він швидко знизив тон. — Уяви ту хвилину: Зоряна мертва, ти непритомна, я випив, попереду в’язниця й зруйноване життя. Я не розумів, що роблю.
Він нахилився ближче, намагаючись повернути колишню довірливу інтонацію.
— Так, я пересадив тебе. Це було жахливо, я не сперечаюся. Але справу закрили, тебе не засудили, ти лишилася на волі. Усі ці роки могла жити спокійно.
Ця фраза змусила Катерину підвестися.
— Спокійно? Я прокидалася з думкою, що вбила рідну сестру. Забороняла собі сміятися, боялася будь-якої радості. Мати померла, так і не обійнявши мене, бо до останньої хвилини вважала винною у смерті Зоряни. Це ти називаєш спокійним життям?
— Але я був поруч! — майже вигукнув Олег. — Усі відвернулися, а я лишився. Носив тобі їжу, допомагав, підтримував. Невже це зовсім нічого не означає?
— Ти не підтримував мене. Ти охороняв власну брехню. Кожен пакет із фруктами, кожне тепле слово й кожна згадка про Зоряну дозволяли тобі перевіряти, чи не повернулася моя пам’ять. Ти замкнув мене в камері, а потім роками приходив туди з передачами, щоб здаватися рятівником.
З його обличчя зник останній слід м’якості. Олег відкинувся на табуреті й глянув на неї з холодною злістю.
— Ти нічого не доведеш. Спогади, що повернулися через стільки років, будь-який фахівець назве ненадійними. Розмову не записано. Я скажу, що ти вигадала все з помсти після того, як сама зірвала весілля.
— А медична фотографія?
Його повіка ледь помітно сіпнулася.
— Яка фотографія?
— Та, де слід від ременя йде від правого плеча до лівого боку. Запис Анни Петрівни вказує, що я сиділа попереду праворуч. Експертизу вже призначили, розслідування поновлено.
Кров відхлинула від його обличчя. Олег різко підвівся, табурет відлетів до стіни й глухо вдарився об неї.
— Ти не розумієш, у що лізеш. Хочеш посадити мене через випадковість багаторічної давнини? Та я врятував тобі життя!
Погроза відразу змінилася торгом.
— Скажи, скільки тобі треба. Гроші, квартира, що завгодно. Я віддам усе. Забери заяву й поясни, що пам’ять підвела. Таке буває, люди помиляються.
Катерина дивилася на нього й раптом зрозуміла, що більше не боїться. Перед нею був не всемогутній хранитель минулого, а загнаний чоловік, який думає тільки про себе.
— Навіть зараз ти не сказав нічого справжнього про Зоряну. Перелічив власні втрати, виправдав свій страх, запропонував ціну за свободу. Але жодного разу не пошкодував по-справжньому про дев’ятнадцятирічну дівчину й про роки, які відібрав у її сестри. Тобі не соромно, Олеже. Тобі страшно. Це різні речі.
Вона розчинила двері.
— Іди. Далі говоритимеш зі слідчим і в суді.
Олег важко дихав, стискаючи й розтискаючи кулаки. На мить Катерині здалося, що він кинеться вперед, але за вікном проходили люди й уже засвічувалися ліхтарі. Він помітив їх, схопив куртку й попрямував до виходу.
— Ти ще пошкодуєш, — кинув він із порога.
— Я шкодувала майже десять років. Тільки зовсім не про те, що маєш на увазі ти…
