Рипіння у спальні Оксани давно стало частиною ранкових звуків. Здавалося, дошка скаржилася під ногами господині вже добрий десяток років, а та щоразу проходила далі, не звертаючи уваги. Але одного разу зупинилася, кілька разів натиснула на половицю й веліла Андрієві взяти інструменти з нижньої полиці в сінях.
Від його появи минуло три тижні. За цей час дні встигли набути повторюваного ладу: о сьомій сніданок, потім дрова чи лагодження чогось у домі, увечері чай. Оксана працювала на городі, готувала відвари й приймала тих, хто приходив по допомогу. Андрій виконував хатні справи. Для стороннього таке життя могло б здатися майже сімейним. Тільки сам він пам’ятав, що прийшов сюди перечекати.
У спальні пахло старим деревом і сухими квітами. Три горщики герані на підвіконні яскраво вирізнялися на тлі білених стін. Андрій причинив двері й знайшов потрібну дошку — третю від вікна. Під ногою вона рухалася, ніби погано підігнана кришка. Він опустився навколішки, обережно підчепив край стамескою й підняв.
Під половицею виднілися не лише балки й пил. Там було лишене місце для згортка. Полотно лежало акуратно, із затягнутими вузлами, і випадково провалитися під підлогу така річ не могла.
Андрій кілька секунд дивився вниз. Із великої кімнати долинали голоси: господиня була зайнята відвідувачами. Він міг опустити дошку й закінчити роботу. Натомість заспокоїв себе простою думкою: нічого страшного, якщо подивитися. Лише подивитися, а потім повернути все, як лежало.
Розв’язуючи вузли, він запам’ятовував їхнє положення. Під полотном виявилася темна дерев’яна шкатулка з нехитрою защіпкою. Щойно він відкинув кришку — і серед потемнілого дерева зблиснув метал. Золоті каблучки, кулони, ланцюжок, браслети лежали впереміш. У деяких прикрасах були камені, інші обходилися без жодних вставок.
Він не став з’ясовувати, скільки тут речей. Не перебирав їх одну за одною. Дивився на невелику купку золота й уже не думав ні про герань, ні про рипіння, заради якого зайшов до спальні. Потім усе ж таки закрив кришку, загорнув шкатулку, поклав її на колишнє місце й закінчив ремонт.
Коли Андрій вийшов з інструментами, Оксана розмовляла з літньою жінкою. Та тримала в руках клапоть тканини й говорила майже беззвучно. На повідомлення, що підлога більше не рипить, господиня відповіла кивком, продовжуючи слухати гостю. Андрій пішов ставити чайник. Збоку день нічим не відрізнявся від інших.
Уночі відмінність виявилася. Він лежав без сну, і крізь будь-які інші думки незмінно проступала одна: під дошкою золото. Варто було відволіктися, як вона поверталася. Він не намагався з нею сперечатися, але й не міг змусити її зникнути. Тепер він знав, де лежить шкатулка, як відкрити схованку і як повернути все на місце. Цього знання виявилося досить, щоб звична тиша дому перестала заспокоювати.
На другу ніч вдалося заснути лише під ранок. Третя минула зовсім без сну. Вдень він ще займався справами, а після темряви знову лишався сам на сам із тим, що знайшов під половицею. Сама схованка була в іншій кімнаті, але думка про неї ніби присунулася впритул до ліжка.
На четвертий день Оксана працювала на городі. Її голос чувся за задньою стіною. Андрій увійшов до спальні, відкрив схованку й узяв одну каблучку — гладеньку, невелику, без каменя. Решту речей поки що лишив.
Для себе він знайшов зручне пояснення. Нехай буде на крайній випадок. Усього одна річ, трохи певності, якщо стане зовсім кепсько. А згодом можна покласти назад. Обіцянка повернути допомагала не називати те, що відбувається, своїм іменем, хоча каблучка вже опинилася в кишені.
Метал видався несподівано теплим. Схованка під підлогою була холодна; незрозуміло, звідки взялося це тепло. Андрій пояснив його тим, що тримав прикрасу в пальцях. Закрив шкатулку, загорнув полотно й повернув дошку на місце.
За вечерею Оксана затримала на ньому погляд довше, ніж звичайно. Андрій підвів голову й усміхнувся. Вона нічого не спитала. Із цього мовчання не можна було зрозуміти, чи помітила господиня бодай щось, і він намагався не надавати йому значення…
