Того ранку Андрій порався з розсохлою рамою дзеркала. Робота вимагала терпіння, і це його влаштовувало. Коли на подвір’ї рипнула хвіртка, він відклав рамку. На ґанку почулися кроки, потім жіночий голос, високий і вже готовий зірватися. Оксана провела відвідувачку до передньої кімнати. Крізь тонку дерев’яну стіну можна було розчути майже все.
Андрій підійшов ближче й прихилився плечем до дощок. Він не збирався вивідувати чужу біду, але відсторонитися від голосу не виходило. Жінка скаржилася: третій рік чоловік п’є, грошей вічно бракує, діти доношують торішні куртки. Сама вона працює у двох місцях, а змін жодних. То навіщо все це, якщо скільки не старайся, вдома лишається те саме?
Її мова то пришвидшувалася, то обривалася. Господиня не перебила жодного разу. Коли гостя замовкла, кілька митей за стіною нічого не відбувалося. Потім Оксана відповіла так тихо, що слова загубилися. Андрій уловив лише інтонацію: у ній, здається, не було звичних утішань чи готового переліку порад. Ще трохи — і кроки рушили до виходу.
Він узяв раму, але вже не пам’ятав, на якому куті зупинився. Що можна було сказати за такий короткий час? Жодного рішення він не почув. І все ж ішла жінка інакше. Навіть крізь стіну відчувалося, що відчай, із яким вона прийшла, перестав звучати так гостро.
Після обіду з’явився літній чоловік. Із нерівних кроків було зрозуміло, що одна нога дається йому важко. Просити він, схоже, не звик: говорив низьким, зніяковілим голосом. Уже рік мучиться, лікарі дивилися, причини не знайшли. Біль заважає ходити, не відпускає навіть уночі.
Андрій уявив руки Оксани — сухі, теплі, з міцними пальцями. Вона так само обережно брала його зап’ястки, коли оглядала сліди від мотузки. Побачити, що зараз відбувається за стіною, він не міг. Лише чув довгу паузу, а потім назви незнайомих трав. Наступна фраза прозвучала виразніше:
— Ти ж сам розумієш, на кого ображений. Поки цю злість тримаєш, біль тебе теж не відпускає.
Андрій сів на край ліжка. Чоловік щось відповів майже пошепки, і господиня більше нічого не додала. Розмова дратувала Андрія своєю незрозумілістю. До чого тут образа, коли болить нога? Там суглоби, м’язи, нерви. Людина прийшла саме по це, а їй говорять про те, що діється в душі. Але кроки старого, що йшов геть, звучали тихіше, спокійніше, ніж раніше, — майже як вранці у відвідувачки.
Андрій підійшов до вікна й звично став осторонь шибки. За парканом зеленів город, над травою настирливо дзижчала бджола. Усе надворі було простим і зрозумілим, зовсім не схожим на ті зміни, що відбувалися в сусідній кімнаті.
Ближче до вечора прийшов хлопець. Вік вгадувався з голосу; все інше в тому голосі лякало. У ньому не чулося ні злості, ні роздратування, лише глуха порожнеча. Так, мабуть, говорить людина, для якої рішення вже ухвалене, а остання розмова ведеться радше за інерцією.
Він перелічував коротко: борги, ті, кому винен, відсутність місця, куди можна піти. Вдома його ніхто не чекає. У цих обрубаних фразах не було навіть прохання, і Андрієві від того ставало не по собі сильніше, ніж від чужих сліз.
Оксана вислухала. Потім рипнув відсунутий стілець, пролунали повільні кроки. Далі був шепіт — слів Андрій знову не розрізнив. Зате наступний звук упізнав одразу. Хлопець заплакав. Спершу ледь чутно, потім відкрито, зриваючись, уже не намагаючись стриматися чи зробити вигляд, що нічого не сталося.
Андрій раптом виявив, що стоїть, затамувавши подих. Горло стиснуло. Він відійшов від стіни, опустився на ліжко й втупився в підлогу. Потім зняв куртку, що висіла на цвяху, і тут же повісив назад. Рукам конче потрібне було якесь заняття. Слідом накотила злість на себе: адже він того хлопця навіть не бачив, нічого про нього не знав. Чому ж тоді так зачепило?
Відвідувач пішов приблизно за пів години. Його кроки більше не здавалися механічними. Андрій слухав, як вони віддаляються, і не міг позбутися відчуття, ніби людина щойно згадала, що здатна йти далі.
До вечора господиня до нього не зазирала. Він лежав, вивчаючи знайомі колоди над головою, поки надворі змовкали птахи й темніло село. Після сьогоднішніх розмов йому здавалося, що Оксана вміє помічати в людях щось глибоко сховане. Давню образу, відчай, ще не остаточне рішення — те, чого сама людина часом не може назвати, хоч давно носить у собі.
І вперше за весь час Андрій замислився не про те, де сховатися і як вибратися з біди. Його мучило інше питання: що побачила б Оксана, якби так само уважно подивилася в нього самого…
