Отямившись, чоловік довго розглядав стелю. Темні колоди перетинали її над головою, щілини між ними були замазані білим. Нічого знайомого. Він лежав нерухомо, слухаючи тихе брязкання за стіною. Звідти долинав запах трав — сухих, гіркуватих, трохи солодких. До кімнати навскіс падало ранкове світло.
Він спробував підвестися, і біль одразу нагадав про всі забої. Майже відразу відчинилися двері. Невисока літня жінка в сукні й темному фартусі внесла кухоль, поставила його біля ліжка й присунула стілець. Її спокій був незвичним. Зазвичай біля побитого незнайомця або метушаться, або ставлять запитання. Ця жінка просто чекала, поки він зможе взяти питво.
Він обхопив кухоль долонями. Гарячий відвар трохи гірчив; назвати траву, що давала цей смак, він би не зміг. Після першого ковтка стало легше. Господиня не порушувала мовчання, і зрештою йому довелося заговорити самому.
— Я Андрій. Андрій Коваль.
Вона кивнула, приймаючи ім’я так само спокійно, як до того прийняла його самого.
— Мені б тут лишитися ненадовго, — провадив він. — Перечекати кілька днів. Обіцяю, заважати не буду.
Погляд господині на мить став уважнішим. Здається, вона намагалася зрозуміти, що стоїть за цим проханням, але вголос нічого не уточнила.
— Лишайся, скільки буде треба.
Допивши відвар, він віддав їй кухоль. Оксана вийшла, а Андрій ще довго дивився на зачинені двері. Жодного торгу, жодних розпитувань — навіть пояснювати, чому йому потрібен прихисток, від нього не зажадали. З такою згодою він не знав, що робити. Прохання було невелике лише на словах. Насправді ж він просив впустити в чуже життя людину, про яку господині нічого не відомо, і не тривожити її запитаннями. Вона погодилася так легко, що Андрій ще кілька митей подумки чекав продовження: бодай уточнення, бодай умови. Продовження не було. За дверима лишалася жінка, яка вже повернулася до своїх справ, надавши йому обіцяний спокій.
Коли вдалося встати, він оглянув кімнату. Ліжко, тумбочка, стілець і скриня в кутку становили майже всю обстановку. Під іконою в потемнілому окладі висіли засушені квіти. Далі, в коридорі, відкривався прохід до великої кімнати з піччю, чавунними конфорками, столом і лавами. Уздовж стін тяглися полиці: пучки, перев’язані мотузкою, банки з корінцями й листям, берестяні коробочки з написами олівцем.
Над вікном перед іншою іконою жевріла лампадка. Андрій зупинився посеред кімнати, розглядаючи старі речі. Вони служили господині щодня, і від того дім не здавався ані занедбаним, ані схожим на музей. Надворі кувала зозуля, вітер час від часу ворушив хвіртку. У місті тишу доводилося відшукувати поміж шумами; тут вона мала власні звуки.
Оксана вийшла з ганчіркою, подивилася, як він тримається на ногах, і взялася до підвіконня. Він повернувся до себе. Наступного ранку вже сам чекав її на кухні.
— Робота якась знайдеться?
Господиня оглянула його без поспіху.
— Дрова треба поколоти. Сокира в сінях.
Андрій прововтузився з полінами довше, ніж було потрібно. Повторюваний рух займав руки, і хоча б ненадовго думки переставали тіснитися в голові. Потім він укріпив ніжку розхитаної лави, замінив лампочку в коридорі, підтягнув дверні завіси біля комори. Оксана відзначала зроблене коротким кивком. Подяк він не випрошував, вона їх не розсипала, і помалу між ними склався зручний для обох лад.
За межі двору Андрій майже не виходив. До дровітні намагався ходити рано, поки сусіди ще спали. Біля вікон тримався збоку, щоб із вулиці не можна було розгледіти обличчя. На третій день, почувши в сінях чужі голоси, він поспішно пішов у дальню кімнату й причинив двері. Там сів на ліжко, дослухаючись. Долинали то жіночі, то чоловічі інтонації, але слів він не розбирав.
За пів години Оксана зазирнула до нього.
— Відвідувачі пішли.
— Чув. Я не хотів вам заважати.
Пояснення вона прийняла без заперечень. Андрій, однак, уже розумів: господиня багато що помічає. І як він здригається від грюкоту хвіртки, і навіщо тримає чашку обома руками, і чому іноді завмирає посеред звичайної справи. Вона бачила, як він перестає витирати посуд або підмітати й кілька секунд дивиться перед собою, ніби випавши з того, що відбувається. Але ні натяками, ні багатозначними поглядами не давала йому відчути себе розібраним по кісточках.
Одного разу за вечірнім чаєм він слухав, як Оксана читає з тоненької книжки. Читала вона для себе, упівголоса. Андрій майже не розрізняв змісту, та й не намагався: вистачало самого рівного звучання. Напруження, з яким він жив, нікуди не зникло, однак поруч із цією жінкою потроху переставало займати весь простір усередині. Вона заварювала трави, приймала відвідувачів, рано-вранці проходила по рипучій підлозі — і від цього звичайного сусідства відбувалося щось, чому він поки не знаходив пояснення.
За вікном витяглися соснові тіні, десь коротко гавкнув собака. Андрій прибрав чашки, сполоснув їх біля рукомийника й поставив сушитися. Рухався тихо, намагаючись нічого не зачепити. Уміння не заважати, не займати зайвого місця давно увійшло в нього у звичку.
Наприкінці першого тижня він вивчив домашні звуки майже напам’ять. Знав, що дошка біля печі озивається на третьому кроці від дверей, а чайник починає свистіти приблизно за сім хвилин. О шостій ранку за стіною вже чулися її кроки дорогою на кухню. Він упізнавав шелест перебираних пучків і тихий стукіт банок: господиня перевіряла трави, торкалася їх пальцями, принюхувалася. Крізь старі розсохлі дошки Андрій чув досить, щоб поступово вивчити розпорядок цього дому. Дім ставав зрозумілішим із кожним днем. Сама Оксана лишалася загадкою…
