— Мені дуже шкода, Олеже.
Він спитав, чи прийде вона на похорон. Олена подивилася на матір і доньку й не змогла відповісти одразу. Олег нагадав, що покійна все ж була бабусею Дарини, незалежно від того, що сталося між подружжям. Олена пообіцяла зателефонувати наступного дня й завершила розмову.
Почувши новину, Дарина зблідла. З бабусею Ларисою вони ніколи не були по-справжньому близькі: та не балувала онуку й тримала холодну дистанцію. Але смерть не питає про ступінь близькості. Дарина швидко підвелася й сказала, що мусить їхати до батька просто зараз.
Олена спробувала її зупинити: пізно, дорога неблизька, вранці буде безпечніше. Донька заперечила, що батько залишився зовсім сам і щойно втратив матір. Валентина Степанівна зустрілася з Оленою поглядом і ледь помітно кивнула.
— Гаразд, їдь. Тільки будь обережна.
Дарина поспіхом зібралася, поцілувала бабусю й обійняла матір.
— Мам, я не обираю його замість тебе. Ти ж розумієш?
— Звісно. Іди до тата.
Після зачинених дверей Олена відчула укол порожнечі. Вранці донька була поруч із нею, а тепер поспішала підтримати Олега. Це було правильно, і все ж їй стало боляче. Валентина Степанівна сказала, що Дарина виросла доброю людиною й вихована добре.
— Вона завжди була татова донька.
— Від нього в неї хіба що впертість. А доброта, совість і здатність прощати — твої.
У тиші цокав старий годинник із давно зламаною зозулею. Олена спитала, як мати жила всі ці роки сама. Та розповіла про сусідку Любу, спільні чаювання й обговорення серіалів, походи на ринок, візити до лікаря та рідкісні літні поїздки в сад. Життя, зауважила вона, не зупиняється навіть тоді, коли людині здається, ніби все вже закінчилося.
Самотність особливо мучила її в перший рік після сварки. Майже щовечора Валентина Степанівна набирала номер Олени, але скидала виклик, перш ніж він проходив. Їй здавалося, що першою має зателефонувати та, хто першою сказала жорстокі слова.
— Нерозумно, — зізналася вона.
— Ми обидві поводилися нерозумно. Вочевидь, це в нас сімейне.
Вони вперше за день засміялися. Сміх вийшов негучним і сумним, але став маленькою перемогою над сльозами.
Потім мати попросила розповісти все про Олега. Олена не збиралася знову перебирати пережиті приниження, однак слова прорвали греблю, яку вона будувала двадцять три роки. Вона згадала першу записку, знайдену в чоловіка, безсонні ночі його «роботи», запах чужих парфумів, випадково побачені повідомлення й нескінченну низку жінок, лік яким втратила після сьомої.
Останньою була Вікторія — молода й достатньо рішуча, щоб особисто повідомити дружині про вигадану вагітність. Олег уже написав Олені, що Вікторія збрехала і дитини немає. Але Олені було байдуже: річ полягала не в черговій коханці, а в чоловікові, який ставився до неї як до зручної частини обстановки.
Валентина Степанівна дістала домашню ягідну настоянку й налила маленьку чарку. Донька нагадала, що майже не п’є, однак мати відповіла: такий день буває нечасто. Терпкий гіркуватий смак приніс тепло, і разом із ним на Олену одразу навалилася втома безсонної ночі.
Про майбутні плани вона поки що знала лише одне: повернеться до школи, пояснить відсутність сімейними обставинами, потім знайде окреме житло. Валентина Степанівна запевнила, що посеред навчального року досвідченого педагога ніхто не звільнить, а зайві розпитування можна зупинити однією короткою фразою.
Кімната Миколи пахла старими книжками й нафталіном. На столі стояла лампа, на полиці тіснилися томи класиків, а зі стіни дивився молодий широкоплечий чоловік із зачесаним набік волоссям — той, якого вісімнадцятирічна Валентина колись зустріла на танцях. Олена лягла на диван під картатий плед, чуючи за стіною воду й дзенькіт посуду. Після довгих місяців тривожного сну вона нарешті заснула одразу й не побачила сновидінь.
Дарина дісталася до батька близько десятої вечора. Світло горіло лише в кабінеті, де Олег сидів перед наполовину спорожнілою пляшкою. За один день він ніби постарів на кілька років: очі запалилися, плечі опустилися, обличчя втратило звичну впевненість.
— Я приїхала, тату. Ти все одно мій батько.
Вона обійняла його й відчула важке змішання алкоголю та лікарняного запаху. Олег кілька разів повторив, що мати померла, ніби лише вимовлене вголос ставало справжнім. Потім спитав про Олену. Дарина відповіла, що та в бабусі Валі й вони нарешті помирилися.
Про похорон він іще не домовився: не міг зібратися з думками, не розумів, із чого почати. Дарина відкрила на телефоні пошук потрібної служби й узяла організацію на себе. У двадцять років їй довелося робити те, чого не зміг дорослий чоловік. Вочевидь, саме обставини, а не вік, перетворюють людину на дорослу…
