Я відтягнув Лиса до розбитих сіней і кинув у куток, де вітер гуляв менше. Мороз усе одно діставав до кісток, але там у нього був шанс дотягнути до ранку.
— Рухайся, — сказав я. — Не заснеш — залишишся живий. За кілька годин по тебе приїдуть.
Попереду була найважча частина ночі. Залишити зв’язаних людей у лісі за такого холоду означало підписати їм смертний вирок. Я не був суддею й не збирався перетворювати ліс на кладовище. Повернувся на просіку. Старі рубці на ногах нили так, ніби під шкіру знову залили вогонь. Кожен крок віддавався в колінах і кістках, але я йшов.
Одного за одним я знаходив бійців. Хтось уже прийшов до тями й намагався повзти, хтось майже знепритомнів. Я розрізав пута на ногах, руки залишав зв’язаними, піднімав за комір і змушував іти. Тих, хто не міг, тягнув волоком. Вони матюкалися, стогнали, просили води, тепла, обіцяли гроші, мовчання, що завгодно. Я не відповідав. У такій ночі слова тільки витрачають сили.
До четвертої ранку троє бійців і Лис сиділи в зруйнованих сінях, збившись докупи заради залишкового тепла. Сам Лис був сірий, тремтячий, з порожніми очима. Жоден більше не намагався командувати. Міська еліта, що прийшла зі зброєю й приладами, перетворилася на стадо замерзлих переляканих людей.
Я підійшов до дубових дверей і тричі постукав умовним стуком. Засув від’їхав із важким скреготом. На порозі стояв Демид. У домі за його спиною було тепло, пахло хлібом і травами. Старий подивився на зв’язаних у сінях, потім на мене. Моє обличчя вкрив іній, кожух стояв колом.
— Закінчив?
— Закінчив, батьку.
Я зайшов до хати, зняв промерзлий кожух і сів біля розпеченої печі. Тепло поверталося повільно, болісно. Пальці нили, ноги гули. Коли тремтіння відпустило, я знову вийшов у ніч і дійшов до Левкового дому. На все село був один старий дротовий телефон, і стояв він саме в нього в сінях.
Левко відчинив не відразу. Побачивши мене, зблід, але без запитань провів до апарата. Я набрав номер, який пам’ятав багато років. Григорій Кравець, слідчий із великого міста, людина, з якою ми колись перетиналися на службі. Він був із рідкісної породи людей: упертий, лютий до підлості й непідкупний за жодні суми. Лиса він ненавидів давно, збирав на нього справи роками, але той завжди вислизав через зв’язки й страх.
Трубку зняли після третього гудка.
— Слухаю, — пролунав сонний, хрипкий голос.
— Це Яструб.
На тому кінці стало тихо.
— Остап? Де ти пропадав?
— Збирай групу, Григорію. Машини з доброю прохідністю, надійних хлопців, не куплених місцевими князьками. У мене для тебе подарунок.
— Що за подарунок?
— Четверо. Озброєний наліт, повна екіпіровка. Серед них сам Лис. Усі живі. Трохи змерзли, зате дуже хочуть у теплу камеру й готові говорити.
Пауза вийшла довгою. Я чув, як Кравець повільно видихнув.
— Ти один їх узяв?
— Їх узяла власна жадібність. Я тільки показав, куди йти. Записуй координати…
