Світанок піднімався над лісом повільно. Східний край неба рожевів, мороз трохи відпускав, і село стояло в такій тиші, ніби саме прислухалося до того, як закінчується довга ніч. Близько восьмої ранку з боку дороги долинув гул моторів. Три поліцейські позашляховики, розгойдуючись у заметах, в’їхали на вулицю й зупинилися біля Демидового двору.
Із машин вийшли оперативники зі зброєю. Кравець ішов першим — високий, сивий, у теплій форменій куртці, з утомленим обличчям людини, яка давно перестала дивуватися людському бруду, але ще не навчилася з ним миритися. Він зупинився біля обвугленого каркаса Бугаєвої машини, похитав головою й попрямував до сіней.
Коли оперативники побачили Лиса та його людей, зв’язаних шнуром і тремтячих на купі ганчір’я, вони на мить завмерли. Ті, кого боялося велике місто, виглядали нікчемно. Лис підвів на Кравця каламутні очі.
— Забери нас звідси, — прохрипів він. — У камеру. Куди завгодно. Тільки забери з цього лісу.
Кравець усміхнувся й дістав кайданки.
— Із великим задоволенням.
Поки затриманих виводили й розсаджували по машинах, ми стояли з Кравцем на ґанку. Оперативники працювали швидко, але навіть вони раз у раз переглядалися, ніби не до кінця вірили побаченому. Надто багато років ці прізвища й прізвиська звучали в місті майже як вирок, а тепер їхні власники спотикалися на сходах, просили не штовхати й мружилися від ранкового світла. Кравець закурив, мружачись від морозного сонця.
— Ти розумієш, що зробив? — спитав він тихо. — Ти не просто банду знешкодив. Ти їм хребет зламав. Лис тепер здасть усіх, кого тільки згадає, аби його тримали подалі від цього села й ближче до батареї. Після сьогоднішнього вся його імперія посиплеться.
— Нехай сиплеться.
— Гримітиме довго.
— Головне, щоб сюди більше ніхто не сунувся.
Кравець простягнув руку.
— Дякую, Яструбе.
Ми потисли один одному руки міцно, без зайвих слів. Машини розвернулися, підняли хмару снігового пилу й пішли за поворот, вивозячи міську гниль туди, де її вже чекали ґрати…
