Я повернувся до хати. Демид стояв біля столу й акуратно перераховував гроші з брезентового мішка. Старі м’яті купюри, перев’язані нитками й ганчірками, лежали купками, кожна зі своєю чужою бідою. Старий не поспішав. У нього не було звички поводитися з чужою надією грубо.
— Усе на місці, — сказав він нарешті й туго зав’язав мішок. — Час людям повернути те, що вони мені довірили.
Події тієї ночі обросли чутками швидше, ніж зійшов перший наст. Сільські бачили машини поліції, бачили зв’язаних бандитів, але правда все одно перетворилася на легенду. Казали, що Демид спершу прокляв бригаду Бугая, а потім наслав лісову силу на самого Лиса. Хтось запевняв, ніби вночі чув виття не вовче й не собаче. Хтось клявся, що над лісом стояв білий вогонь. Ніхто не знав про засідки, про розрахунок, про холодну роботу розвідника.
Я не сперечався з цими розповідями й не виправляв Левка, коли той укотре прикрашав побачене біля магазину. Правда іноді надто проста, щоб захистити людей. Скажи їм, що все зробив один колишній розвідник, — і знайдеться інший озброєний дурень, який вирішить перевірити себе. А проти історії про лісову кару сперечатися важче. Вона лягає в серце, як стара заборона: не чіпай чужого, не ходи туди, де тебе не чекають.
І нехай. Іноді легенда захищає краще за паркан і замок. Для навколишніх людей ця історія стала доказом, що є місце, де чуже довір’я не можна вкрасти без кари. Для міських бандитів — попередженням. Ліс навколо Демидової хати перетворився на заборонену землю — мертву зону, де зникають люди й горять машини…
